28

28

Цієї ночі Рума не бачила снів. Пам’ятала лише тихий мелодійний дзвін і, здається, далекі зірки. Останнє, що залишилося в пам’яті з нічних видінь – це зоряне небо, а потім вона розплющила очі.

За вікном похмурилося. Через важкі синцеві хмари Рума не одразу зрозуміла, що вже давно ранок. На столі чекав накритий рушником сніданок. І глиняні мисочки навіть встигли охолонути. Загорнувшись у теплу вовняну накидку Рума всілася за стіл та взялася розглядати, що ж їй такого принесли. Не встигла вона надкусити шматок соковитої відбивної, як двері тихо рипнули і звідти з’явилася білобриса голова Дивіна.

– О, то ти вже не спиш, – всміхнувся хлопчина і увійшов. – Збирайся, підемо шукати ключа, поки батько нас не покликав.

Відбивна, звісно, була смачнюча, але вміст мідної скриньки Руму цікавив більше. Тому вона швиденько одяглася і удвох, крадькома, діти рушили на горище. Треба спробувати встигнути розібрати якомога більше барахла до обіду. Бо потім Дивін пообіцяв батькові привести Руму на навчання.

Діти з натхненним завзяття копирсалися у старезних речах, котрі зберігалися у великих ящиках під стінами. Знайшлися поламані іграшки, зіпсовані картини, побиті чорнильниці, купа дивного одягу, що від часу перетворився на лахміття,  щербатий посуд, мідні каструлі – загалом купа мотлоху і нічого корисного.

Перший день пошуків успіхів не приніс. Але тут справді було цікаво і весело. Тож час минув непомітно швидко і треба було повертатися зі своєї затишної схованки. Прочхавшись від пилу, і ще трохи потеревенивши, діти, узявшись за руки, пішли униз, де у залі писарів на них вже чекав Ненмар.

І тепер Румі вже не так подобалися заняття, бо суворий вчитель вирішив відігратися за те, що вчора вона не з’явилася на заняття тож змусив писати і читати цілісінький день. А потім ще й мапу величезну розгорнув повідомивши, що відтепер у їхній розклад додається наука про світ. Дивін, лише хитро посміхався, поглядаючи на подругу.

Тортури пером і книгою завершилися ближче до вечері. Після якої Дивін знову провів свою «даму серця» аж до кімнати, де на неї чекала Ялна. Білявка знайшла трохи вільного часу, щоб знову взятися за перукарську практику. Рума з задоволенням віддалася у її руки. І поки Ялна розчісувала і вкладала її коси у зачіску, дівчинка розповідала про всі події, які сталися з нею останнім часом. Було дуже приємно, що тепер є люди, з якими можна просто поговорити, не боячись, що вони будуть сміятися над тобою, чи підуть пліткувати з іншими, чи ще гірше – щось наплетуть пані.

При згадці про минуле по спині побігли мурахи. Та Рума швидко опанувала себе і всміхнулася подрузі.

– Ох вже той Дивін, ох вже той Дивін… – похитала головою Ялна, даючи Румі люстерко. – Який вправний хлопчина. Воно й не дивно. Така краса поруч ходить, хіба ж можна не закохатися? – жартівливий тон подруги змусив Руму зашарітися.       

– Нам, просто, весело разом. Він мій друг, – взялася пояснювати Рума.

– Друг? Про це ми поговоримо, коли йому мине шістнадцять літ, і Маріка прийде до тебе вже як сваха, – Ялна торкнулася пальцем руминого носа, і рум’янець на щоках став ще густішим.

А Ялна, помітивши це, розсміялася, та взялася знову розчісувати руді коси.  Рума ж мовчки дивилася у підлогу, розмірковуючи над словами подруги.

– У великому світі купа країн і міст, – тихо почала Ялна. – Я мрію потрапити у Фанрі, побачити море, академію… прогулятися по базару, подивитися на соляні скульптури. – пальці білявки вправно плели косу. – А скільки там усіляких принців і шляхетних кавалерів у академії.

Рума лише рота відкрила, щоб вступити у дискусію з подругою, як відчинилися двері і у кімнату увійшов старий бібліотекар. Тож довилося просто перевести подих і замовкнути.

Дід чемно привітався з Ялною, і всівся у крісло чекати поки та доплете косу. А коли білявка пішла, він задоволено посміхнувся і кивнув Румі.

– Ненмар тебе дуже хвалив. Казав, що ти швидко вчишся і дуже розумна.

– Швидко…– пробурмотіла Рума, – та в мене від того швидко вже пальці відвалюються від пера, і очі не бачать від читання.

– Але ж ти впоралася з усіма завданнями Ненмара, – підсумував старий.

Рума форкнула і пішла у ліжко, а він узяв книжку, яка увесь день чекала на столі.  

– То що, не читати? – лукаво примруживши око поцікавився хроанитель.

– Чого б це? – кинула Рума, вмощуючись на м’яких подушках. – Ти ж вже прийшов, книжку узяв, то читай. Я не бачу, але чую чудово, – на її обличчі заграла трохи нахабна посмішка.

Хранитель розсміявся і розгорнув книжку.

­­­­­­­--------  -----------

Тихе скрипіння вивело свідомість із забуття. Декілька хвилин Сіара приходила до тями, намагаючись збагнути, де знаходиться. В голові досі крутилася золота імла. Але зараз корабель не кидало на велетенських хвилях. Він йшов собі по спокійному морю, до якого вже навіть вона звикла. Все тіло зводило болем. Веден був поруч. Вона відчувала. А значить в них все вийшло.

– Не переймайся ти так. Цю жінку просто неможливо вбити, – Альнур говорив тихо, ніби боявся потривожити її сон.

– Так, тільки вона вже п’ятий день лежить, наче мертва, – важко зітхнув Веден.

Він торкнувся її лоба теплою долонею, пальці затрималися на щоці ще мить. І тільки Сіара хотіла нарешті розплющити очі та повідомити, що дійсно поки ще не збирається полишати цей світ, як  десь здалеку долинули радісні вигуки. Які відволікли Ведена від дружини.

– О, певне там щось сталося. Ходімо – поглянемо.

Сіара слухала, як стихають кроки двох пар ніг, а потім вони остаточно розчинилися  у скрипінні дерева. 

Думка про те, що корабель витримав смертельний шторм полегшувала біль. Бо тіло боліло аж до нудоти. Сіара розплющила очі. Червоно-зелену імлу, котра зазвичай  мерехтіла перед очима останні тижні, змінила цілковита темрява. До такого принцеса була готова, а до того, що  права рука не бажала слухатися – зовсім ні. Сіара взагалі її не відчувала. Та робити нічого, треба спробувати хоч з ліжка звестися і не впадати у відчай.