27

27.

Сни цієї ночі були тривожними. Кудись з них зникли яскраві барви. Все крутилося у темних вихорах. Потьмянілі, чорно-сірі видіння, як ріка, несли Руму по спогадам і негараздам власного життя, додаючи розмиті образи героїв казки. Десь на задньому плані, якимсь протяжним і тужливим звуком лунав дзвін. І наче Рума і розуміла, що то голос мідного дзвону на вежі бібліотеки, але у сні він набув зовсім інших якостей. Додавав темноти. І вже б мав скінчитися, так ні – його гудіння продовжувало і продовжувало долинати до одурманеного сном слуху, з кожним ударом посилюючись. Останній був такий гучний, що довелося затулити вуха, та не допомогло.

Рума сіла на ліжку, важко дихаючи.

Сьогодні її ніхто не будив. Камін загас, і в кімнаті стало відчутно холодніше, ніж увечері. За вікном було сіро, як і у її сні. Північний вітер вовком завивав у трубі каміну, від чого навіть вдень ставало моторошно. Посидівши під теплою ковдрою ще декілька хвилин і послухавши протяжне виття Дораса, Рума вирішила іти шукати собі компанії. Бо в голову лізли всілякі жахаючі думки.

Вона швиденько одяглася і побігла на пошуки друзів. Як і сказав старий, зараз усі намагалися знайти собі прихистку біля теплого каміну, бо ж один вигляд хуртовин за вікнами змушував мерзнути. Живе яскраве полум’я рятувало від сірого настрою. І Рума точно знала, де воно було завжди. Величезний камін у трапезній залі не згасав цілодобово. Як казали хранителі, людина може вдягтися і вкритися ковдрою, а книжка ні. Книжковим шафам, виявляється, теж необхідне тепло. Отже її товариші, швидше за все, зараз саме там, де можна зручно сидіти в теплі.

Рума швиденько спустилася сходами і завмерла  у дверях зали, розглядаючи нових гостей. Біля каміну за невеличким столиком снідали шестеро. Місцевий хранитель, чоловік середніх літ,  двоє юнаків і хлопчина. Гості були досить дорого вдягнені, тож ймовірно знову якісь вельможі.  Стосунки з  тими, хто останнім часом відвідував це місце, якось не складалися, тож Рума вирішила спочатку поспостерігати здаля. Вона помітила Дивіна і Мела, які грали у щось за столом подалі, і рушила до них, намагаючись не привернути увагу гостей. Дивін весело помахав подрузі. А далі сталося зовсім неочікуване. Рума застигла, як вкопана, дивлячись на малого, вдягненого у дороге синє сукно з вставками хутра. Вона кліпнула. Підійшла ближче. Ні, вона не помилилася, бо тепер змогла роздивитися старшого юнака, котрий сидів поруч з малим. Його теж вона добре знала. Фот – він зі своєю подругою відправив її до лісу, розповівши про цілу купу солодких ягід. А вона, мала, повірила. Та зараз образа з цього приводу десь випарувалася, стало цікаво, чому вони тут, та ще й одягнені як пани.

– Миша! – гукнула Рума і пішла вперед.

Миша – так звали молодшого. Йому літ з десяток було, може трохи більше. Та на зріст він був маленьким, меншим за однолітків, а до того ще й прудким і хитрим. Тож прізвисько просто приросло до нього, ніхто вже не пам’ятав його імені.

– Миша!

Хлопчина відірвав погляд блакитних очей від тарілки, і його миле личко прикрасила щира посмішка.

– Рума? Рума?! – вигукнув здивовано він, – Фот, дивися це ж Рума!

Миша спритно вистрибнув з крісла, у якому сидів і побіг обіймати стару знайому. Румі він подобався завжди, на відміну від Фота.

Старший товариш теж піднявся. Але замість міцних обіймів обійшовся лише коротким кивком і стримано усмішкою. Погляд його очей був геть не таким як колись, бо зараз їм не треба було ділити шматок сухого хліба.

– Привіт, я чув, що ти чкурнула до лісу, але казали, що тебе вовки загризли, – Фот схилив голову до плеча, розглядаючи Руму, – Та бачу, що ти їм не до смаку прийшлася.

Рума повторила його позу, досі обіймаючи Мишу, і хитро примружила очі.

– І що, ти не радий цьому?

Фот знизав плечима. Від голоду більшість дітей ставали схожими на звірів, кожен хотів вижити, кожен думав, як вижити саме йому. Лише одиниці при цьому намагалися піклуватися про молодших.

– Та ні, навпаки, – відповів той, і простягнув руку. – Вибач за те, що було в минулому. Я не хотів тобі зла тобі, насправді.

Рума розуміла. Голод і на більш страшні речі міг штовхнути молодих людей. Вона глянула на відкриту долоню, хмикнула і потиснула її на знак примирення. 

– Я розумію, – кивнула дівчинка, – але не розумію, як ви тут опинилися і чому у такому вигляді? Вбрані прямо як шляхетні пани. Якби не Миша я б і не впізнала вас.

– О, – якось дивно потягнув Миша, – то досить дивна історія. Принаймні незвична, і … – він почухав потилицю, – можна навіть сказати, моторошна.

– Моторошна? – її подиву не було краю, такий вигляд мав молодший, коли вона запитала.    

Старший теж добряче зблід. І ствердно мугикнув. Що  підігріло цікавість Руми.

– Цікаво послухати, – промовила вона, – ходімо, познайомлю з друзями, там і розповісте.

І вони в трьох рушили до столу, за яким сидів Дивін. Рума чудово знала його любов до усіляких жахалок, тож нехай послухає, а раптом почує щось новеньке.

– Отже, як ми тут опинилися, – почав Фот, наливаючи собі і Миші трав’яного чаю. – Після того, як ми покинули притулок, в нас з’явилася можливість добре підзаробити грошенят. Ви ж знаєте, що таке зіаль ?

Рума покрутила головою, назву вона чула уперше, а от Дивін, здається, знав.

– Це пелюстки такої фіолетової квіточки, вони ціняться на вагу золота. Їх заможні пани і пані додають до тістечок і напоїв. А ростуть ці квіточки лише у одній країні, на болотах Нанту, – пояснив він.

Фот і Миша кивнули. А от Рума ніяк не могла второпати, як якісь пелюстки можуть бути на вагу золота.