26

26.

Рума сиділа у ліжку, розглядаючи залишки чаю у чашці. І сиділа вона так вже досить довго. Новий розділ залишив якийсь незрозумілий слід у її душі. Їй було шкода усіх героїв, у тому числі Фрада. Складалося враження, що він заплутався у своєму житті, у своєму гніві. Чи могла Сіара вчинити інакше? Чому вона не послухала дракона?

В роті стало гірко, хоча тістечка, які приніс хранитель, були солодкі як мед. Уява, розбурхана історією, видала купу мальовничих картинок. Серце в долоні…Очі принца, який це все бачив…

– Чому вона так вчинила? – пробурмотіла під ніс Рума, досі розглядаючи чай.

Старий почухав потилицю, прикрив книгу і зітхнув.

– Можливо, тому  що зазнала занадто багато болю, – тихо відповів він.

– Хіба ж це привід отак от убивати?

Хранитель знову зітхнув, Рума глянула на нього, і ніби зрозуміла, що той зараз знову почне казати, мовляв, шкода,  що цю книгу їй дав, що вона дійсно не для такого юного віку. Та дід лише втомлено всміхнувся, сьорбнув чаю і кивнув.

– Іноді, за свої вчинки доводиться платити. І краще, коли ти це зрозумієш змалечку. Щоб потім життя не било занадто боляче. Фрад не зрозумів. Хоча ні, він зрозумів, та було вже запізно. Життя часом здається захопливою грою. Смак гри запалює кров. Але у полум’ї тому можна згоріти живцем.

– Хіба ж вона не могла пробачити? – стояла на своєму Рума.

Дід глянув на неї своїми прозорими, тьмяними очима.

– А ти уяви себе на її місці, – запропонував він, встав з крісла і почалапав до каміну, аби підкинути дров і нагріти чайника.

Дівчинка облизала пересохлі губи, їй було боляче в душі і за Сіару, і за Ведена, і за Фрада. Вона відставила горнятко на тумбу та закрила очі долонями. Спогади, відчуття, картини зі снів, слова казки, власний пережитий біль – усе вихлюпнулося зараз з серця і крутилося у свідомості, вимагаючи чіткої відповіді. Що робити, коли тікати немає куди, і просити захисту нема у кого? Вовки загризли  її переслідувачів і зовсім не тому, що були голодні, а тому, що вона сама їх покликала, вона хотіла цього. Може, не свідомо, але... Бо ті люди лихі були! Для неї. А у місті, найймовірніше, них була родина, діти.

Кожна думка рвала свідомість. Від усвідомлення складності життя нудило. Та от плакати чомусь зараз зовсім не хотілося. Вовче виття стало тоді неочікуваним порятунком. Ікла і лапи диких звірів – покаранням за злочин. Так само, як це зробила Сіара. Ніхто не заслуговує пережити такий біль, ні принцеса, що порушила правила поєдинку, ні дитина, яка зростає у нетрях міста сиротою. Бо справедлива відповідь наздожене тебе все одно.

Рума глибоко вдихнула заганяючи спогади у глибини душі. Обурення і збентеження теж пішли з серця, залишивши по собі глибоку порожнечу. Вона розплющила очі і знову глянула простягнуте горнятко з гарячим чаєм.

– Що посієш, те й пожнеш. Чула такий вислів? – старий налив чаю і собі та всівся в крісло. – Якщо ні, то запам’ятай. І як на мене, то це справедливо.

– Так…– зітхнула Рума, гріючи пальці об теплу чашку. – Але Гардка досі живе у місті і досі торгує дітьми. І цей вислів щодо неї якось не спрацював. Не я така перша в неї була.

Старий всміхнувся. У трубу каміну залетів вітер, протяжно виючи, як той вовк, від чого полум’я аж принишкло, і вогники свічок налякано запалахкотіли, дозволяючи темряві зі стін заповнити собою кімнату. Війнуло лютим холодом та так, що  Рума аж здригнулася.

– А щоб йому! – роздратовано вигукнув старий, – Ти бач, яка чортяка той Дорас. Знову розгулявся. Тепер точно тиждень будемо сидіти біля камінів, сподіваючись, що він не намете снігу ще більше.

Хранитель знову піднявся з крісла, цього разу, щоб запалити більше свічок. А Рума, налякано спостерігала за тінями, які танцювали на стінах і книжкових шафах. Згустки темряви зараз нагадували живих істот.

– Ну що? – старий сьорбнув чаю, але на місце не сів, – я вже піду, мабуть. Вибач, що зіпсував тобі настрій. Та з пісні, чи то казки, слів не викинеш.

– Ні, – ледь не скрикнула Рума, – читай далі. Будь ласка. Зовсім спати розхотілося, та ще й той вітер у каміні, його голос мене лякає, – зізналась вона.

Старий кивнув.

– Так, Дорас вміє лякати, – він всівся у крісло. – Але голос – то всього лиш безсилий звук. От коли потрапити у нього в горах десь на перевалі, то справді жах. І смертельна небезпека. Це ти маєш теж запам’ятати.

Рума кивнула і сьорбнула чаю, тепло напою та розуміння того, що вона не залишилася наодинці з тінями, зігріло серце. Хранитель розгорнув книжку.

Він мовчки спинився у коридорі. Вона витерла руку від липкої крові і зняла з чола чорний обруч.

– Чого мовчиш?

Дракон не відповів.

– Ну добре.

Вона розвернулася, до дверей бібліотеки.

– Чому? – Веден не впізнавав власного голосу.

– Чому що?

Він дивився на холодну, наче крига, жінку з закривавленими руками і обличчям.

– Чому ти вбила його? Він не був ворогом, – сили сперечатися зовсім не лишилося.

– Не сміши мене. Вороги і то діють чесніше. Чи ти вже пробачив йому смерть своєї сім’ї? А загибель цілого міста?

– До того ж на очах у сина… – прошепотів Веден, чути її слова зовсім не хотілося.

– Облиш, хлопчині його літ вже час звикати, що світ цей жорстокий і кривавий. Якби хтось зав, що мені довелося  пережити, –  її очі спалахнули золотом з новою силою. Сіара стисла кулак. – Я б вбила його ще раз. І не тільки його.

– Сіара, ти… – та  вона різко перебила його, не давши договорити.