25

25.

Лункий дзенькіт мідного підсвічника об кам’яну підлогу розірвав свідомість на шматки, безжально повертаючи її холодну дійсність. Рума глибоко вдихнула, перелякавшись звуку. Навколо панувала темрява. Останні свічки у канделябрах вже давно догоріли. Вона пам’ятала, як поспішала заснути під слабкі вогники, тільки б не у повній темряві. А зараз ця темрява була саме такою – непроглядна чорна, та ще й у сні вона примудрилася зіштовхнути підсвічник з бильця крісла, тепер доведеться шукати його напомацки. Але відчувши чужу присутність у темряві Рума застигла на місці. Здалося, наче на неї хтось дивиться, наче поруч є хтось, хто ховається у пітьмі. Рума завмерла, серце знову почало свій шалений танець страху, чекаючи нових обіймів темряви. Та сталося геть інше. Чорноту розітнув спалах кресала, а вже за мить перед очима запалахкотів несміливий  вогник свічки. І Рума побачила навпроти тьмяні очі старого. Він мовчав, лише важко зітхнув. Рума ж, відчуваючи провину за вчорашній вечір, глибше заховалася у ковдру. Навряд чи він її бачив, взагалі нікого не було біля його покоїв, та Рума картала себе за дурість, яку могла утнути вчора.

– Барон поїхав? – нарешті пробурмотіла вона зі своєї теплої схованки у кріслі.

– Угу, – мугикнув хранитель, він роздивлявся її, а от вона зовсім не хотіла піднімати очей.

Знову запала тиша, було чутно лише, як тріщить віск на ґнотику свічки.

– То ти від нього заховалася, – нарешті здогадався старий. – Я думав, ви знайшли спільну мову і з ним, і з його сином.

Рума не відповіла, вона лише шморгнула носом. Зробилося якось так погано на душі. Барон їй сподобався, і Томар теж, і їхня мама, яка б могла стати і її мамою. Але оте прохання барона було якесь…дивне і… Рума відчула біль самотності. Знову стало шкода себе.

– То що ж сталося, що ти аж сюди прийшла? – поцікавився дід, запалюючи нові свічки у канделябрі на столі.

Рума помовчала, міркуючи чи варто йому розповідати, потім знову зітхнула.

– Я ж правильно зрозуміла, хоч барон і підтримує бібліотеку всілякими штукенціями на кшталт чорнила, папіл, пергамент і все таке, у тебе з ним не дуже склалися стосунки?

Хранитель хмикнув і знову сів на стілець напроти.

– М’яко кажучи – так, – він всміхнувся у сиві вуса. – Взагалі-то, підтримує бібліотеку правитель держави, здається, зараз це Данарій. Я якось перестав стежити за великим світом. Не цікаво. А  Саян вирішив, що хоче бути його делегатом.

– Делегатом? – не зрозуміла Рума.

 – Людина, яка цю допомогу має сюди доправити і не розгубити на шляху, – пояснив старий.

– А ті картини? Баронова дружина, донька?

Хранитель знизав плечима.

– Можливо, за років сто, чи більше, вони справді вважатимуться витворами мистецтва. Хтозна. Портрети дійсно гарні, але таких є немало. Я дозволив їх повісити тут зі співчуття до його особистої трагедії.

– А що такого зробив барон, що ти його не любиш? – Румі дійсно було цікаво, чому старий так ставився до високого гостя.

Дід потер обличчя долонями, з виглядом страшенної втоми.

– От ти цікава! І все тобі треба знати.

Вона не зрозуміла, чи він то жартома так каже, чи справді розгнівався. А бібліотекар продовжив.

– І я перший спитав, тож тобі першій і відповідати.

Рума пожувала губу, обдумуючи відповідь, правду казати зовсім не хотілося.

– Барон сказав, що хоче забрати мене до себе, вдочерити мене, – в горлі пересохло, слова не бажали покидати губ. Брехати було важко.

Старий довго мовчав, зацікавлено роздивляючись її своїми безколірними очима. Потім хмикнув, схрестивши руки на грудях.

– Ти ж так мріяла про родину. Пан Саян навіть мене вже перед фактом поставив, що забирає тебе. То що могло статися, що ти відмовилася від своєї мрії? Чому втекла?

Рума знизала плечима. Відповідь «бо дурна», яка крутилася на язиці, навряд чи його влаштує.

Його погляд наче змінився, став колючим і холодним, а у очах затанцювали вогники свічок. Рума відчула, як пробігся холодок по хребту. Чомусь подумалося, що доки старий не витягне з неї правду, то не відпустить звідси.

Він важко зітхнув, і опустив голову.

– Барон хотів, щоб я в тебе якусь цінну книгу поцупила.

Найймовірніше хранитель здогадувався, що не все просто у цій ситуації. Не даремно ж він недолюблював барона. Тому нібито зовсім не здивувався, лише хмикнув. Потім всміхнувся, втомлено і похитав головою.

– Ну звичайно ж, – сивий дід набрав у легені побільше повітря, і розправив плечі. – Твоє сумління урятувало тобі життя.

Від тих слів Руму аж пересмикнуло.

– Це ще чому?

– Ця бібліотека зберігає багато таємниць. У світі, можливо, вона така одна є. Принаймні я про інші ніколи не чув. Отож сюди храми і не тільки, та навіть майстри-маги звозять книги, які могли б завдати шкоди. Може, ти ще не заходила у залу магії, але така тут є, – дід почухав потилицю. – Книжки, які можуть завдати шкоди… уяви. Але такі є. і багато, – він помовчав. – Після смерті доньки Саян втратив розум. Він увесь час шукав можливості повернути її. Він на все ладен заради втілення у життя свого безумства. Он навіть одного хранителя зманив. Вже не пам’ятаю, як його звали. Але він спробував винести з бібліотеки книги, які не повинні в жодному разі покидати цих стін. Книг не виніс, не вдалося, та п’ятами накивав. Саян узяв його до себе, бо ж той розумний чорт, мови знає таємні. Самому баронові не впоратися з таємницями древніх.

Рума відчула, як розростався холод навколо серця. Не рятувала вже й ковдра. Дівчинка здригнулася.