23

23

Дивін розповідав чергову історію пов’язану з залою, в які вони зараз знаходилися, а Рума з інтересом спостерігала, як блідне симпатичне обличчя баронського сина. Томар був трохи старшим за них, мав п’ятнадцять літ, але видно, що розповіді Дивіна зачіпали його душу, навіть лякали.  Юнак трохи зблід після зловісного шепоту провідника. У залі запала така тиша, що Румі самій стало не по собі. Але цю історію вона вже чула раніше, тож зараз всього лише всміхалася дивлячись на Томара, що боязко озирався, шукаючи поглядом привида бібліотекаря. Хоча зараз зала була залита сонячним світлом, а привидів у такий час не дочекаєшся, якби й хотів. Рума хитро всміхнулася Дивіну, а той задоволено кивнув. Вона трохи відступила назад до столу, і непомітно ніби ненароком штовхнула на підлогу книгу, яку хтось забув на краєчку столу. Важкий фоліант гепнув на підлогу гучно ляснувши. Від того бідолашний Томар аж підскочив, а вони з Дивіном зайшлися від сміху.  Та ображеним він виглядав лише мить, потім широко всміхнувся.

– Ну, звичайно ж, а я повівся. Ви ж тут все життя живете своє, знаєте кожен куток, кожен скрип шафи. А я, дурний, вірю усьому, – махнув рукою Томар.

Чомусь Румі аж шкода стало юнака. Він був дуже добрим і зовсім не схожим на шляхетного пана, принаймні поводив себе з ними, як звичайний хлопчина, без усіляких натяків на своє походження.

– Та й привиди то все вигадка. Так каже старий Антолі, наш родинний літописець. Здається, він сам з цієї бібліотеки, – юнак озирнувся, оглядаючи книжкові шафи.

А Рума обережно узяла його за руку, показуючи, що час іти далі. Вона знизала плечима, зітхнула і тихо промовила.

– Ця бібліотека зовсім не просте місце, це точно, і привиди, чи щось таке, тут справді є, – дівчинка налякано глянула на темний кут, куди не дісталося сонячне проміння, і по спині пробіг холодок, – це я точно знаю. І духи лісові навколо водяться.

Томар недовірливо глянув на неї.

– Еге ж, ви по черзі мене лякати будете? – кивнув він, готуючись до нової історії.

Дивін штовхнув важкі двері, пропускаючи їх у коридор.

– Та ні, просто, справді іноді трапляються речі, які важко пояснити. Он Рума наприклад зустрічалася з Морозною пані сам на сам, – наче мимохіть промовив Дивін.

Рума набрала побільше повітря в легені і стиснула долоню Томара сильніше.

– А хто її сюди привів?! Що вона ото вешталася навкруги, – злість на безглуздий вчинок хлопців досі кипіла у її душі. Бо ж один з них загинув, а інший ледь втримався у цьому світі.

Спогад засмутив її, Дивіна  вочевидь теж, хлопчина похилив голову, і далі вони вже йшли мовчки. А Томар не наполягав на поясненнях, ніби відчувши важкість їхніх думок.  

За черговим поворотом коридору починалася невеличка картинна галерея. На стінах красувалися картини, а поміж ними статуї, які часом наводили на Руму старх.

 Томар без особливої цікавості роздивлявся картини і гобелени, але одна таки змусила його зупинитися. Він всміхнувся роздивляючись портрет. На картині була зображена маленька дівчинка у блакитній сукні,  поруч з нею троє кошенят. Дівчинка ця мало цікавила Руму, а от кошенята їй подобалися. Та Томара, здається, зацікавила дитина. Посмішка його стала якась замріяна.

– Яка гарненька, – видихнув він.

Рума підняла брову і знизала плечима.

– Дівчинка як дівчинка. А от кошенята гарні.

Томар скривився і зітхнув.

– Моя мама дуже страждає, – тихо промовив він. – Та й не тільки вона. В мене вісім років тому народилася сестричка. Альметія, – погляд юнака став сумним. – Була така ж гарненька і мила з такими ж темними кучерями, – юнак кивнув на картину, помовчав.

Рума відчула, як її серце стиснулося від болю, бо в погляді Томара з’явилася така важка туга…

– Коли їй було три роки, ми вирушили до моря. В нас є літній будиночок у Фанрі. Це чудове місто, та й місця там мальовничі і казкові. Альметію вкусила отруйна змія.

В роті пересохло, Рума хотіла щось сказати, та не могла підібрати потрібного слова.

– Малу любили усі. А надто мама. Ми з татом пережили втрату, а от мама ні. Вона так мріяла про доньку. Але боги більше не дають їй дітей.

Він ще хвилину постояв біля картини глянув на товаришів і всміхнувся.

– Не будемо про сумне, я гадаю, що вам є про що мені ще розповісти.

Дивін знову повеселішав і його очі сяйнули хитрими іскорками. Він взявся за позолочену ручку дверей і примружив очі.

– Аякже, можеш не сумніватися. Та й книгу якусь тобі підшукаємо обов’язково.

На що Томар завірив очі, важко зітхаючи.

– Ну так, батько вас попросив спробувати знову змусити мене читати.

– А що,  хіба не любиш?  – озирнувся Дивін, заходячи у залу спиною.

Томар похитав головою.

– Нудне це заняття і користі в цьому немає, – зробив він висновок,  це викликало щире здивування на обличчях і Руми, і Дивіна.

– То тобі нецікаві книжки давали, – махнув рукою Дивін, – Обіцяю, сьогодні увечері чи, можливо, завтра ти зміниш свою думку. У цьому місці є безліч книжок на будь-який смак, чи не так? – хлопчина глянув на Руму, чекаючи підтвердження.

Дівчинка всміхнулася і кивнула.

У цьому залі діти на довго не затрималися, вони роздивилися картини і статуї, які тут зберігалися, і продовжили свій шлях. Про мистецтво Дивін не дуже любив розповідати, бо його ця тема не цікавила. А от про всілякі військові походи різних королів він любив поговорити. В цьому хлопці знайшлися. Особливо, коли дійшли до зали історії. Там Дивін відкопав з таємної схованки цілу коробку з дерев’яними солдатиками, і вони разом взялися розкладати їх на величезній мапі. Рума, коли вперше сюди потрапила, подумала, що то просто так прикрасили підлогу різними кольорами, як виявилося – ні. То була мапа світу, чи його частини.  На ній можна було рухати армії з фігурок. Чим і зайнялися хлопці. І тепер нудно вже стало їй. Вона навіть трохи образилася на товаришів, бо вони цілковито поринули у якийсь незнайомий і не цікавий їй світ. Постоявши трохи над мапою і зрозумівши, що про неї забули, Рума вирішила  просто тихо піти, по-перше, не буде заважати, по-друге, потім можна буде дорікнути Дивіну і навіть змусити його вибачатися, за те що, заради якоїсь незрозумілої гри, покинув її.  До того ж в неї були і свої справи – книжка залишена у кімнаті. Хотілося дізнатися, що трапилося у тій історії далі. Тож вона швиденько пішла у напрямку сходів. Обіцянку показати Томару бібліотеку вона виконала, тепер в нього є набагато кращий провідник.