20

20

Було холодно. Смертельно холодно. Кригою стала кров. Її рух у тілі відчувався болем і тисячами жалких голочок. Холод був у подиху, проникав крізь шкіру і намагався знищити те тепло, яке було у кімнаті. Холод не відпускав. Рятівний вогонь, який горів у каміні, зараз справді робив боляче і очам, і пальцям простягнутої до нього руки. На мить здалося, що на нігтях чудернацькими візерунками розквітнув іній. Рума з жахом похопилася, роздивляючись руку і нарешті остаточно прийшла до тями. Вона кліпнула, змахуючи марево. Рука як рука, трохи бліда, та й по тому. Звична кімната, яка вже стала рідною. Вогонь у каміні, важкі штори ледь пропускають яскраве світло ранку. У кріслі старий з розгорнутою на колінах книгою.

Рума приклала палець до губ, здається, він читав. Вона чула. Ні, їй снилося. Так, їй снилося, що було далі у казці!

– Ох, – зітхнув хранитель, розправив плечі і глянув на Руму, – Прокинулася?

Дівчинка кивнула. Його тьмяні очі довго вивчали її з-під косматих брів. Погляд  важкий і безрадісний.

– Ну і навіщо  ти оце таке утнула? Могла ж загинути.

Рума схилила голову і зітхнула.

– Ми всі намагаємося тебе врятувати, а ти? Е-е, – старий махнув рукою.

Здалося, розчаровано. Що трохи обурило дівчинку, бо ж до Морозної пані не вона йшла. Вона хотіла врятувати жінку. Рума відчула, як зашарілися її щоки і вже приготувалася справдовуватися, та замість слів з горла вирвалися якісь незрозумілі хрипи, і стало так боляче аж до сліз.

– Отож-то, – суворо мовив хранитель. – Не можеш тепер навіть слова мовити.

Він підвівся з крісла, зігнувшись в три погибелі, почалапав до вікна і впустив у кімнату яскраве сонячне світло. Потім підкинув дровець і долив з чайника окропу у глек, щось бурмочучи під носа, налив чай у глиняній кухоль і поніс до Руми.

– Спочатку буде боляче, – пояснив дід, даючи їй кухоль у руки.

Рума здивувалася його словам, але як тільки пальці торкнулися теплої глини, їх пронизав страшенний біль. Довелося міцніше стиснути кухоль і зуби.

– Ялна квоктала над тобою усю ніч, – старий заходився готувати собі сніданок з того, що було на столі накрите рушником.

Про їжу думати зовсім не хотілося, он навіть теплий чай викликав напади страху. Але Рума змусила себе зробити ковток. Склалося враження, що вона почула, як тріщить крига всередині, коли у горло полилося тепло.

– То ж не простий холод, – говорив хранитель, збираючи хліб і смажене м’ясо на тарілку, – від нього не так вже й просто позбавитися. Дивіна тому досі не випускають надвір. Доки ти не перестанеш відчувати біль від тепла, на мороз іти зась! Бо більше не повернешся.

Рума кивнула. І знову ковтнула чаю. Горло, як і все всередині, пекло вогнем. Дід мовчки жував хліб, дивлячись у вікно. Вона ж і хотіла спитати та слова вимовити не могла.

– Алатарія жива. Твоя дурість її дійсно врятувала, – видихнув він і всміхнувся.

Дівчинка хмикнула, примруживши одне око. Він зовсім не гнівався. Тож сварити ніхто її не буде.

А старий, дожувавши свій сніданок, знову узявся за книжку.

– Робити все одно нічого, – він знайшов потрібну сторінку і глянув на Руму. – Я читав тобі увечері. Не знаю, чи ти чула.

Рума посміхнулася і зробила декілька жестів, які мали б показати йому, що не тільки чула, а й бачила у сні. Здається, старий зрозумів, бо знову посміхнувся.

– Що ж, тоді продовжимо.

---------    --------

Час тягнувся надзвичайно повільно. Нестерпно довгі минали дні, а безсонні ночі стали жахіттям. Скільки Сіара не намагалася заснути – не виходило. Виходило лише задрімати на короткий час, як знову приходила тривога і тяжкі темні думки. Вона тихенько вставала з ліжка та йшла на стіну палацу дивитися у чорне зоряне небо, сподіваючись зрозуміти,  як спинити те безумство, котре чекає попереду.

Так було й сьогодні. Вклавши Ведена і дочекавшись поки його дихання стане спокійним і рівним, вона тихесенько, як миша, встала з ліжка і загорнувшись у теплий плащ, знову пішла на своє улюблене місце на стіні.

– Мені потрібно знати, чи є бодай якесь рішення…

Сіара підняла кристал на руці. Камінь сяйнув у світлі місяця, його грані відобразили чорно-сині очі. На мить вона застигла збентежена.

Він не повинен бачити нічого! Він не повинен знати про цей проклятущий камінь!

Сіара зітхнула. Камінь мерехтів і світився. Вона опустила руку, ніби нічого не підозрюючи. Потім, ще раз зітхнувши, поглянула на кристал і сховала його за пазуху.

– Сіара?

– Веден! – вона намагалася якомога природніше зіграти переляк. – Ти налякав мене.

Темні очі у холодному сяйві місяця відливали синім вогнем. Він сперся на стіну, бо ще досі стояти як слід не міг.

– Що сталося, Сіара?

– А хіба щось сталося? – сумно промовила вона.

– З тобою, що сталося, з тобою? – його погляд був важчий за скелю.

Вона посміхнулася і підійшла до чоловіка.

– Нічого, трохи страшно, от і все, – Сіара обняла дракона, щоб допомогти йти. – Тобі не можна вставати, навіщо ти прийшов за мною?  

– А ти не вмієш брехати, твої очі не вміють брехати, Сіаро. Вони змінилися. Дуже. Що за туга переповнює твою душу? Чому не бажаєш поділитися? Бо ж саме вона піднімає тебе з ліжка і веде сюди, у нічну тишу. Що воно таке, врешті решт, отой кристал?

Сіара опустила голову.

– Навіщо ти намагаєшся закритися від мене, люба? Навіть від мене.

Гіркота його слів, болем відгукнулася у її серці. Вона не могла сказати правду!