19

19

Дуже швидко життя Руми повернулося до звичного ритму: сніданок унизу, прогулянки в дворі, заняття грамотою з Ненмаром. Дивін приніс їй ще одну книжку для самостійного читання. Це була історія Святого Сімейства – збірник розповідей про створення небесних палаців. Книжка була невелика, досить цікава, але особливого захоплення в дівчинки не викликала, враховуючи усі її пригоди і переполох у бібліотеці. Боги, може, й мали б допомагати людям, але її ця допомога кутом обійшла. Та й не тільки її. Багато дітей з сиротинця чи з вулиці молилися в храмах про кращу долю. Але дуже мало кому та доля всміхалася.

– Маалід … – палець зупинився на імені доньки Картра Сонцеликого.

Рума зітхнула, зараз, читаючи, вона відчувала досить двоякі почуття до цієї богині. Бо ж як казали люди, коли ти опиняєшся у місці важливому, чи зустрічаєш когось, хто сильно впливає на твоє подальше життя – то все доля. Випадковостей не існує. Тож і тепер, виходить, це все не випадково. І у бібліотеку привела її саме воля Маалід. Але з іншого боку скільки вона не намагалася молитися, коли була мала – все було марно. То як знати, що саме боги керують долею?

– Рума? – двері безцеремонно відчинилися, і у кімнату зазирнуло усміхнене личко дівчинки.

Це була Ікніт донька місцевого головного кухаря.

– Рума, ходімо гратися, – Ікніт сліпуче всміхнулася і в її карих очах затанцювали бісики. – Хлопці надворі вже чекають.

Румі дуже кортіло вийти побавитися в снігу з веселою компанією, але вона відчувала деяку несправедливість стосовно Дивіна, котрому дозволялося лише сидіти на підвіконні і спостерігати за товаришами.

– Я б з радістю, – промовила Рума, – але не можу, мені треба вчитися.

Мала махнула рукою і примружила хитрі очі.

– Ой, та я тебе прошу, яке вчитися? Вони нам виклик кинули. А мене послали збирати жіночу компанію для закидання тих хвальків сніжками. Кожна спідниця у цій справі важлива. Тож ти повинна бути з нами.

Рума розсміялася у відповідь,  аргументи Ікніт здалися досить вагомими. Тож вона рішуче закрила книжку і взялася  збиратися на «бій». Не підтримати дівчат Рума не могла.

Надворі сьогодні світило ясне сонце, від чого  снігові кучугури сліпили очі, тому доводилося увесь час мружитися. Але це не завадило дівчатам виграти. Бо Ікніт зібрала їх усіх. А от хлопці не очікували такої згуртованості, думали буде все просто. Але ні.

Закінчивши снігові баталії, задоволені усі гуртом діти ліпили з кучугур різних дивовижних звірів і міркували, яку б ще забавку вигадати.

Румі було весело із ними. Тут не треба  змагатися за життя, за шматок хліба. Тут нема чого ділити. Всі нагодовані, вдягнені, доглянуті. Рума дивилася на своїх нових друзів, пригадалися слова старого про його знайому, яка живе у лісі. І так раптом сумно стало. Бо бібліотека за короткий час полонила її серце своїми мешканцями. Нехай вночі по кутках ворушиться темрява, але ж справді вона не робила нічого лихого. Так, іноді, коли таке видиться, холодний піт на чолі виступає, а надто коли та темрява хапає у обійми. Але ж вдень тут весело і затишно.

Рума так замислилася, що не помітила, як один з хлопчаків на ім’я Дарін, потай від усіх зліпив сніжку і запустив прямісінько їй в обличчя. Сніжка була пухка і одразу ж розлетілася сяючими на сонці крижинками. Було зовсім не боляче, і це викликало щирий сміх Руми, але потім сталося щось незрозуміле, те від чого її серце налякано забилося. Сніжинки продовжували блищати у повітрі, хоча і натяку на хмари в небі не було. Рума помітила, як до хвіртки швидко йшла жінка у червоній сукні. Її плечі прикривала пухова хустка, на яку спадало темне розтріпане волосся. Хоч Рума стояла далеко, але їй здалося, наче жінка та була чимось сильно засмучена.

Ікніт кинулася захищати подругу і з дзвінким сміхом погналася за Даріном, але пробігаючи повз Руму спинилася.

– Що то за жінка? – поцікавилася Рума роздивляючись спину жінки, яка вже взялася за клямку хвіртки.

Подруга примружила очі, знизала плечима і глянула на Руму.

– Здається, то Алатарія, мати Німана, а що?

Рума роздивлялася крижані блискітки у повітрі, а серце хололо, але не від морозу, який був на дворі, а від розуміння того, що коїть та жінка. Треба було щось робити, не можна було їй дозволити вчинити задумане.

Рума глянула на малу, що досі стояла поруч.

– Біжи клич когось з дорослих, швидко! – сказавши це вона кинулася бігти до виходу з двору.

– Нащо? – незрозуміла Ікніт.

– Швидко! – крикнула Рума, мало не послизнувшись на стежці.

Двері були відчинені, замок який повісили на хвіртку, валявся у снігу. Відчуття страху і чогось лихого ставало все сильнішим з кожним кроком. Так само, як густішали у повітрі крижані блискітки. Це був недобрий знак.

Пальці торкнулися холодного металу. Страх змушував коліна дрижати. Але рішучість змушувала Руму іти вперед, вона знала – зараз біля лісу відбувалося щось дуже погане. Морозний дух відніме ще одне життя. Треба принаймні спробувати його зупинити. Дівчинка озирнулася на двір. Поки прибіжить хтось із дорослих вже буде пізно. А вона… А що вона може проти Морозної пані? Маленька дівчинка, нехай з незвичайними здібностями.

Крижинки золотим водоспадом осідали на землю сяючи в промінні сонця, що котилося до лісу. Рума видихнула хмаринку густої пари, відчувши незвичайний холод. І у тому холоді подих одразу перетворився на сніг.

Дівчинка у відчаї штовхнула двері, не можна було затримуватися ні на мить. Вона кинулася бігти помітивши темну постать на тлі білосніжного лісу. Алатарія зупинилася простягаючи руки до когось невидимого. До когось, хто ховався у сяючому танці крижинок.