18

18.

Хранитель змовк, а Рума здивовано кліпнула, бо він заходився вставати з крісла.

– Що сталося? – вона відпустила подушку, з котрою вже думала засинати, та казка геть відбила сон. – Чому ти зупинився?

Старий щось проквоктав, узявшись за поперек, складалося враження, що йому боліла спина. Рума знала, що таке часто стається з літніми людьми. Це, як казали бабці на ринкові площі, невідворотній атрибут поважного віку. Він підійшов до скляної стіни і розправивши спину видихнув.

– Бо закінчилася частина, от і зупинився. Та й втомився я вже читати, горло болить і спина.

Голос у нього був трохи роздратований, тож Рума відчувши свою провину мовчки обійняла подушку.

– Ці храмовники мене доконають колись, – буркнув старий. – Я в кріслі ще жодного дня скільки не проводив, як оце тепер насидівся. Сідало скоро відпаде!

Рума порснула сміхом від його слів. А він озирнувся і нібито всміхнувся. Від чого почуття провини зникло, бо гнівався він зовсім не на неї.

– Захмарилося, – промовив хранитель, – Знову сніг буде.

За скляною банею дійсно посіріло небо на заході.  Рума це помітила, тільки коли на це звернув увагу бібліотекар.

– Нехай сипе побільше, щоб тим бовдурам не закортіло знову повернутися аж до весни, – пробурмотів дід.

– А весною що? Хіба ж є різниця, коли від них ховатися ? – поцікавилася Рума.

– Різниці звичайно нема, – старий озирнувся на Руму, – але ж хіба я тобі не казав, що відвезу тебе до однієї своєї знайомої, як тільки нагода і погода буде?

Дівчинка знизала плечима. Можливо, він щось таке і розповідав, та за усіма подіями це якось забулося. І взагалі Румі дуже подобалося тут, і вона зовсім не хотіла покидати бібліотеку. Тут з’явилися люди яких полюбила вона, і найголовніше, вони її полюбили.

Вона намагалася приховати смуток у погляді, який раптом з’явився, після його слів. Але старий чудово все бачив, тому підійшов і опустився на ліжко поруч.

– Тебе це засмучує?

– Не знаю, – спробувала збрехати Рума. – Я вже тут звикла. Тут стільки всього цікавого.

– Але ж ти кажеш, що у темряві бібліотека тебе лякає? – лукаво запитав старий.

І це була правда. Але ж ті люди, які тут жили…

– Уночі – так, – кивнула Рума, – але ж тепер тут в мене є друзі.

Хранитель всміхнувся і погладив її по плечу.

– А вони нікуди не дінуться. Тобі там буде краще, повір. Хатина її стоїть на найкрасивішій галявині серед лісу. Навесні там все навкруги вкриває різнобарвний килим з квітів. Повз хатину біжить рівчак з кришталево чистою водою. А над рівчаком росте неймовірної краси дерево, – він на хвильку змовк, а замріяний погляд піднявся до прозорої стелі. – Хм, я навіть не знаю, як то дерево називається. Воно має дивовижні густі віти, схожі на дівочі коси. А серед малесеньких листочків на вітах ростуть криваво-червоні краплі-плоди. Це дивовижне дерево завжди стоїть зелене, і плоди на ньому, здається, ніколи не зникають. Навіть узимку. Уяви, серед білих кучугур снігу, понад сірою стрічкою рівчака зелень листочків, в яких ховаються багряні краплинки.

– Хіба ж таке може бути? – якось недовірливо зиркнула на нього Рума.

Старий знову поглянув на неї і всміхнувся.

– Ненка – вона товаришує з лісом. Вона знахарка. Деякі вважають її відьмою, але це не так.

– Вона теж вміє кликати вовків? – поцікавилася Рума згадавши свої здібності.

Таке питання викликало його щирий сміх, а Рума від того сміху аж здригнулася, бо він геть не був схожий на голос старого. Чистий, срібний, ніжний. Чи може то просто відлуння у скляних стінах зіграло жарт?

– Вовків кликати вона точно не вміє. Вона їх не любить. Але цілити людей вона вміє. Люди часом бояться темного гірського лісу. Та ті, хто втратив надію, не лякаються ні лісових мешканців, ні далекої дороги. Ненка ж повертає їх до життя, якими б безнадійними вони не були. Це справді диво. Думаю, ви знайдете спільну мову. А зараз  тобі час повертатися до нормального життя. Бо і Ялна і Сенія вже за тобою скучили. Якщо раптом щось трапиться, я тебе знайду. А якщо ні – то можеш сміливо повертатися у свою кімнату.

Рума всміхнулася, пригадавши писаря Рінія, кивнула. Звичайно, хотілося слухати історію. Але ще хотілося повернутися до веселої компанії, яка чекала її унизу.

Дівчинка підвелася з ліжка, постояла дивлячись на старого, що сидів згорблений перед нею. Хотілося йому сказати… хотілося подякувати, але замість слів вона ніжно обійняла діда. Той тихо охнув. А Рума швиденько побігла до виходу.

Її поява унизу зчинила цілий переполох. Сенія і Ненмар влаштували невеличке свято з цього приводу. Тож увесь час аж до вечора Рума провела серед своїх друзів у «жіночому царстві». Здивувала і така увага, і те, що вони жодним чином не почали розпитувати Руму, чому за нею полювали служителі Картра. Наче всі навкруги вже про це знали. І про зцілення Дивіна ніхто не говорив. Вистачало інших історій. І всі вони були веселі та цікаві. Деякі схожі на байки. Деякі були спеціально написані для читання на публіку. Ненмар, виявляється чудово це вмів робити. А коли невеличке свято скінчилося. Ялна запхала Руму у діжу з теплою водою і з усім завзяттям взялася її купати. Потім подруга допомогла їй, замотаній у теплі рушники, дістатися до кімнати і довго чесала мокрі коси, сидячи біля каміну, в якому танцювало веселе полум’я. І так гарно було Румі, як ніколи в житті. Цікаво, чому ці люди так ставляться до неї? За що це все? Можливо, це подяка богів за усе її неприкаяне життя? Було б звісно добре, та навряд. Бо в такому разі слуги Картра не ганяли б її по бібліотеці.

Ялна закінчила сушити її волосся, заплела його у дві важкі коси і допомогла перевдягнутися до сну. Рума вмостилася на пухких подушках і нарешті вирішила запитати.