17

   17

  Рума слухала, опустивши голову. Казка, звичайно, їй подобалася, але таке ставлення батька дракона до свого молодшого сина, засмутило її. Навіть їсти смачну булку розхотілося. Старий помітив, тому змовк і схилив голову набік.

– Ну от… Чому наші оченята на мокрому місці?

Рума потерла очі кулаком. Не те, щоб хотілося плакати, але було сумно.

– Я не плачу, – пробурмотіла вона, – Просто, так не чесно.

– Нечесно? – хранитель відхилився на спинку крісла, готовий до бесіди.

Важко зітхнувши і шморгнувши носом Рума простежила за сонячними зайчиками, наче шукаючи в них потрібних слів.

– Це боляче, певно. Нечесно. Він-бо нікому нічого поганого не зробив. І…– вона хотіла ще щось додати, та власний біль, стиснувши горло, змусив замовкнути, бо ж Рума чудово знала, як це жити без батьківської любові.

Вона опустила руки, так і не договоривши.

– Співчуття – це дуже гарна риса. Ніколи не втрачай цього вміння, дитино, – прошепотів з тіні крісла старий.

Сонце заливало усе його помешкання, але чи то через високу спинку крісла, яка завершувалася невеликим козирком, чи то ще по якійсь причині, та промені зараз ніби оминали його.

– Співчуття…– луною повторила Рума. – Не в ньому справа. Просто, несправедливо, коли так чинять. Веден хороший, він добрий і чуйний. Він любить свою Сіару, любить своїх друзів.

Хранитель хмикнув, погладивши сиву броду.

– Добрий… чуйний… любить друзів… Я б посперечався, принаймні з останнім твердженням. Тобі не здається, що він малодухий?

– Що ти таке кажеш?! – обурилася Рума. Слова старого в мить висушили її сльози. І на їхнє місце прийшов гнів.

–  Через смерть дружини він ладен був покинути світ напризволяще. Хоча доля ясно вказала йому, що саме він повинен стати на його захист, – пояснив хранитель.

– Але ж Сіара була господинею Рат’гора, а коли її не стало…– намагалася  виправдати такі дії Ведена Рума

– Коли її не стало, меч міг узяти, скажімо, той же Марон. Повір мені, дитя, судячи з того, що в цій казці розповідається, меч був би не проти.

Старий раптом змовк, ніби зник звичний запал посперечатися. Він важко зітхнув, схилився на перед, дозволяючи світлу торкнутися його обличчя.

– Вибач, маленька. Я старий став, прискіпливий. Зайві роки не додають радості. Час нищить віру у чудеса і казки зі страшною силою. Навіть у цьому місці, – він підняв голову і оглядів скляну баню, ніби хотів осягнути поглядом усю бібліотеку. – Не слухай буркотіння старих, дитя, не втрачай віри у дива. Це дуже важливо, щоб душа завжди була відкрита світу, і щоб вона вміла бачити прекрасне скрізь.

Він посміхнувся, промінчик втрапив йому у безколірне тьмяне око і воно спалахнуло яскравим золотом, від чого бібліотекар швидко сховався у тінь, знову щось пробурчав і підвівся.

– Тепер зовсім неможливо так сидіти, – від заходився повертати крісло спинкою до променів, а коли закінчив почалапав до скляної стіни.

Його радісний вигук змусив Руму відволіктися від роздумів і вона миттю опинилася поруч. По дорозі, яка тікала від воріт по схилу униз, між стінами велетенських ялин їхали вершники. І як він ото помітив? Рума б нізащо не розгледіла  їх. Вершники були у білих плащах, на конях така самісінька попона і все це на тлі сяючих засніжених просторів.

– Хвала богам, – видихнув хранитель. – Невже вони нарешті таки забралися…  – він опустив погляд на дівчинку і всміхнувся. – Либонь, хочеш вже нарешті з друзями побігати?

Рума хотіла, але і тут їй теж подобалося. Тому вона знизала плечима.

– Це було б непогано. Якщо Дивін одужав. Без нього там сумно, – вона кивнула на двір.

Старий погладив її плече і очі його стали на диво теплими.

– Ох, маленька, Дивіну треба ще декілька днів. Поки що юний збитошник має лежати у ліжку. На мороз йому не можна, – він знову глянув туди, де губився у густому лісі шлях. – Думаю, ще трішки помучу тебе читанням, щоб впевнитися, що наші гості знову не надумають повертатися. Від них усього можна чекати.

Хранитель розвернув Руму до ліжка, а сам всівся у своє крісло повернуте до заходу.

– Сподіваюся, тебе не засмутить, що я трохи посиджу до тебе спиною? – визирнув він з-за високої спинки.

– Зовсім ні, – похитала головою Рума, вмощуючись на величезному ліжку. Вона узяла одну з шовкових подушок і міцно обняла її, скрутившись клубочком. Подушка незмінно пахла зимовою свіжістю.

Старий прокашлявся узяв свій кухоль, який досі стояв на підлозі біля крісла, сьорбнув холодного чаю і розгорнув книжку.

-------  ---------

Імператорський сад, залитий ласкавими променями сонця, вбрався у строкаті шати з пишних квітів. Соковита зелень листя тішила очі. Його Величність повільно йшов  стежиною з білого мармуру. Легенький теплий  вітерець куйовдив його сивіюче волосся, яке звільнилося від корони. Чорний обруч з діамантами імператор ніс у руці. Сіара озирнулася навкруги. Цей сад був ще досить молодим. Його посадили навкруг палацу лише за правління Орланда.

Марон зупинився біля куща з величезними червоними квітами. Він торкнувся м’ясистої пелюстки і ніжно провів по ній пальцем.

– Знаєш, цей сад – заслуга твоєї матері.

А у відповідь мовчання.

Сіара стояла у нього за спиною, вивчаючи широкі плечі дядька. Знову пригадався його брат. Навіть замолоду не можна було говорити про кровну схожість. Лише щось невловиме в обличчі вказувало, що вони брати.

– Ти ж мене не для того покликав, щоб розповідати історії держави і цього палацу.

Імператор зірвав квітку і повернувся.

Сіара зітхнула. Ця розмова починалася якось не зовсім приємно для неї. Бо рідних батьків своїх вона не знала. До того ж, саме про матір ніхто так і не розповів їй,  навіть після того, як дівчина дізналася, що насправді принцеса, а не якась знайда.