16

16.

Рума позіхнула. Читання втомлювало, хоч і цікаве, але  коли це робиш уголос, воно виснажує.  

Сонце піднялося високо над землею, і його промінчики знову гралися у рудому промінні Руми, осяюючи його золотом. Дівчинка глянула на пухнастий хвіст своєї коси, у якому плуталися промінчики і хмикнула. Видовище було досить гарним, але більшість людей, певно, жахнеться, помітивши, як світиться її  волосся. Вона зітхнула, сховавала косу за спину і глянула на книжку. Стало цікаво, невже старий справді слухав і не спав? Дівчинка тихесенько визирнула з-за спинки крісла.

Хранитель лежав у тій самій позі з заплющеними очима. Промінчики стрибали срібними блискітками у його сивому волоссі, вусах і бороді. Схоже, він таки заснув.

Рума ще декілька митей гляділа на старого, потім знову розвернулася до скляної стіни. Думала, чи не образитися, що він не слухав? Та потім пригадала, що він цю історію читав і не раз, а ще він, певно, стомився.  Коли увесь час намагаєшся приховати правду від воїнів храму, воно й не дивно. І ця правда не має права дути губи, бо не слухали, як вона запинаючись читала. Рума тихенько розсміялася своїм роздумам.

– Що, вже втомилася? – слабким тихим голосом промовив господар цього місця. – А уяви собі, як вчителям, котрі мають навчити лінивих і вередливих діток, як гарно говорити…

Старий заклав руку під голову, так і не розплющивши очі.

– Так, це втомлює. Та й в горлі, чесно кажучи, пересохло, а в тебе тут навіть води немає, – зробила зауваження Рума.

Хранитель розплющив одне око, глянув на неї, пхекнув. Потім потягнув за якийсь шнурок, який, виявляється, лежав біля ліжка на підлозі.

– Слушне зауваження, – він підвівся і сів. – Зараз принесуть чай.

Рума всміхнулася і підвелася з крісла. Хоч воно було зручним, та все ж ноги затекли сидіти у одній позі.

Погода сьогодні знову тішила око чистим прозорим повітрям і сильним морозом. Дорас полетів далі, залишивши гори у спокої. Рума притулилася лобом до холодного скла, щоб краще роздивитися усе, що блищало сріблом унизу. І аж зойкнула, побачивши, що саме повітря сяє тисячами ледь помітних іскорок.

– Що ти там побачила? – поцікавився дід.

– Як сяє повітря, наче у ньому розпорошили діамантовий пил. У місті я такого ніколи не бачила.

Він кахикнув, ніби погоджуючись.

– Звичайно, Морозна пані майже не спускається туди.

Згадка про страшну зимню істоту враз затьмарила румине захоплення.

– А вона тут до чого?

Старий примружив очі, хитро глянувши на свою маленьку гостю.

– Ну як до чого? Кажуть, що так сяє її легка вуаль. Зараз надворі сильний мороз, і це означає – вона десь поруч.

Від того пояснення Руму аж пересмикнуло. Вона засунула руку у кишеню, торкнувшись квітки, яка навіки застигла дорогоцінним каменем.

– Невже таке зле створіння може творити таку красу? – Рума знову дивилася у скляну стіну, вона не розуміла, як таке може бути?

Хранитель помовчав хвилину, потім тихо і якось, здалося, сумно промовив

– Чому ж зле? Як на неї, вона нічого поганого і злого не робить. Усього лиш карає тих невдах, які спробували поцупити те, що належить їй. Хіба ж злодіїв у Ґурту  не карають по законам? Це ж не вона вдерлася до бібліотеки у пошуках юних душ. А вони самі шукали її, щоб вкрасти квіти. За злочин завжди повинно бути покарання, – суворо закінчив він.

Рума розуміла, що правда на його боці, але ж віднімати душу за якусь льодяну квітку…Якось не рівнозначне покарання виходить.

– Так, – вона дістала діамант, і  чарівні пелюстки засяяли у світлі сонця райдугою. – Але чи не здається тобі, що це занадто висока ціна?

– Іноді і за менше віднімають життя, – сухо відповів хранитель. – У світі є багато несправедливості.

– Але ж вони лишень малі нерозумні хлопчаки, – його слова були зрозумілі і в них була правда, але з іншого боку вони обурювали Руму.

– Як би мені не було шкода їх, та життя саме розставляє крапки над «і». Вони вчинили неправильно, нерозумно. Отримали покарання. Дивін на все життя запам’ятає, що потрібно думати перед тим, як робити, – буркнув хранитель. – Хоч я сам не у захваті від такого сусідства, та як на мене, то ті істоти зовсім не злі. То духи природи. Ти ж не станеш звинувачувати Дораса, котрий тебе мало не заморозив?

Рума аж здригнулася від спогадів. Звичайно, Північний вітер тут ні до чого. Що йому якась малесенька дівчинка, загублена серед лісу? Він навіть не помітив би її, навіть коли б очі мав. Його час прийшов, а якщо ти не заховався у теплу оселю, то лише твої проблеми. Злі саме люди, котрі погнали тебе у той ліс. Бо саме вони вигнали тебе з оселі, безжально вдерлися у життя. 

Рума обхопила себе руками, наче їй враз стало морозно. Говорити зникло бажання.

 Напружену тишу, яка запала у помешканні, порушило тихе скрипіння дверей. Увійшов молодий хранитель з тацею у руках. І Румині думки одразу ж посвітлішали, бо він приніс із собою запахи кориці і свіжоспеченої здоби. Юнак підійшов до ліжка, поставив тацю і схилився до старого. Вони про щось говорили. Але як Рума не силилася почути – не змогла.  Юнак чемно вклонився і пішов. 

– Ти чаю хотіла, – хранитель підвівся, – ходи пригощайся, тут ще й купа смаколиків на додачу.

Дівчинка швиденько пішла до ліжка, бо шлунок вимагав солодкого печива. Вона відклала книжку і взялася вибирати чого їй більше хочеться, квіточок з малиновим варенням, чи косичок з корицею.

Старий же узяв книжку і почалапав до крісла, котре стояло розвернуте до середини.

– Тепер я почитаю, все одно ті нишпорки вирішили перевернути усю бібліотеку догори дригом. Нехай шукають, – він розгорнув книгу, але читати не став, а примруживши очі, глянув на Руму. – От до прикладу: вони слуги світлого бога Картра, вони шукають відьом і навіть іноді, частенько, палять їх на кострі. Вони злі чи добрі?