15

15                                       

 Рума читала старанно, намагалася це робити натхненно, як показував їй Дивін. А він слухав, виправляв, допомагав – пояснював, де який наголос краще зробити, на що більше уваги звернути. Пояснював і слухав, аж поки не заснув. Рума помітила це, коли  дочитала главу і відірвала погляд від тексту. Дивін мирно сопів, і вигляд мав зовсім не такий, як минулої ночі. Рума закрила книжку, міцно обняла її і вляглася дивитися на хлопця. Він всміхнувся уві сні, і на душі в неї стало світліше. Захотілося позіхнути. Очі після читання стомилися, та й після смачної вечері справді хотілося спати. Рума не втрималася і позіхнула, зручніше вмостилася на подушках та провалилася у спокійний мирний сон. Там не було ні темряви, ні людей у білих шатах, лише яскраве зелене поле у колі темних ялин, а найпрекрасніша  у всьому світі жінка збирала у полі волошки, щоб сплести вінок.

Двері в кімнату тихенько скрипнули. Ненмар обережно зазирнув всередину, а коли озирнувся тихенько прошепотів.

– Ти ба, поснули. Я думав, вони всю ніч будуть говорити.

Старий бібліотекар хмикнув, кахикнув і кивнув йому.

– Читання приємної історії, воно швидко навіває сон. Давай, бери малу. Тобі доведеться знову трохи носити її на руках. Як справжню принцесу, – сказав хранитель, глянув на Ненмара, зітхнув і пробурмотів під носа тихесенько, проте господар помешкання почув. – Хоча, чому як…

Ненмар підійшов до ліжка, ніжно і дуже обережно взяв дівчинку на руки, з неймовірною любов’ю глянув на малого, що міцно спав. Старий помітив той погляд і про себе всміхнувся. У такі хвилини його душа сповнювалася щастям.

Рума ворухнулася, притискаючи до себе книжку, щось пробурмотіла уві сні, перевернулася на руках у Ненмара на інший бік і вткнулася носом йому у груди. І тут серце старого сповнилося світлом знову, бо той з такою самісінькою любов’ю дивився і на неї.  Прекрасне ніжне почуття не затьмарило ні те, що все величезне місто вважає її відьмою, і те, що за нею ганяється цілий натовп Картрових служак теж.

Ненмар ступав обережно і легко. Старий  аж здивувався, як такий високий і кремезний чоловік може так безшумно рухатися. В коридорах було тихо і темно. Усі смолоскипи погасили раніше, щоб незваним гостям не кортіло блукати бібліотекою вночі. А самі господарі і без того знали куди йти.

 Вже коли дійшли і Ненмар обережно поклав дівчинку на ліжко під зоряним склепінням і наважився запитати:

– Чому ви сказали «чому як»?

Питання господаря обсерваторної вежі застало якраз, коли він ішов за великим кріслом. Старий зупинився, зобразивши здивування. Хоча він все чудово зрозумів. Тому всміхнувся у вуса і озирнувся.

– Про що ти, Ненмаре?

– Ну, – трохи невпевнено прошепотів той, – коли сказали, як принцесу, а потім додали тихесенько «чому як»? Хто ця дитина насправді? Чому її звинувачують у всілякій бридоті?

– А-а, – потягнув старий. – Ти про це.

Ненмар мугикнув склавши руки за спиною.

– Невже вона справді якогось шляхетного роду?

– Ти навіть уявити не можеш, якого шляхетного, – видихнув старий.

– Але як ви дізналися? – Ненмар відчув, що сьогодні від нього можна буде почути деякі відповіді і йшов у наступ. Старший хранитель зазвичай зовсім не балакучий. Та сьогодні мав інший настрій.

– Як? Та дуже просто. Ненмаре, іноді дізнатися якого роду людина можна знаючи, який вигляд мають батьки. У нас в бібліотеці досить книг про різні славні роди вельмож усього світу. Там є детальні описи. Коли цікаво.

– Нічого собі… – Ненмар потер щоку, у його світлих очах промайнула ціла купа думок. – Але ж… тоді чому…

Всіх завжди забавляло те, як Ненмар губився, коли хвилювався. Не міг одразу підібрати правильних слів. Хтось вважав, що хранитель повинен говорити гарно і правильно. Але старий так ніколи не думав.

– Можливо, тому, що Рума має силу, яка незрозуміла людям. Може тому, що батько зовсім не бажав цієї дитини. І зараз вона йому як кістка поперек горла.

– Але ж служителі… вони…

Хранитель кивнув.

– А кому як не їм відчувати «відьму»? Простим людям важко отак от серед величезного міста знайти маленьку дівчинку. А от коли є за що зачепитися, і вони беруть слід, то як ті хорти вчепляться вже і не відпустять.

Ненмар з неймовірним жалем поглянув на малу.

– Вона така нещасна, натерпілася, а тут ще й таке… Бідолашна.

Крісло було важке. І сьогоднішній день зовсім позбавив сили.  Старий пхекнув, спробував його зсунути.

– Так, але вона потрапила до нас. І поки що ми можемо її захищати. В бібліотеці купа кімнат. Хай шукають.

Ненмар не зводив з неї очей.

– А як хтось проговориться?

– Кімнат багато, більшість хранителів не знають про них. А що про служителів казати… – крісло зашкребло по підлозі, – а ну його! – бібліотекар махнув рукою і всівся вже як було.

– Але ж ви казали, що служителі її відчувають?

Старий з задоволенням відкинувся на м’яку спинку крісла.

– Так, та бібліотека ця досить цікаве місце. І доки будуть люди, які ладні маленьку гостю отак по поверхах на руках носити у потрібний момент, вона  не дозволить її побачити нікому, – старий позіхнув.

А Ненмар витріщився на нього.

– Все, досить вже розмов, я втомився смертельно. Іди, доки Маріка не підняла крику.

Молодий хранитель кивнув, ще раз глянув на дівчинку і пішов. А старий з задоволенням видихнув, дивлячись на зорі, які сяяли у оксамиті темного неба, і їхні промені, пробігаючи крізь скло, плели тонесеньке, ледь помітне мереживо над Румою.