12

12.

Вечерю їм таки принесли. Неговіркий юнак у сірій робі молодшого хранителя поставив на стіл тацю з наїдками. І судячи з того, що на великій тарілці лежала смажена картопля і тушковане м’ясо з овочами, дівчата зробили висновок, що це все ж таки вечеря. Похмурий на вигляд юнак, буркнув щось на кшталт «смачного» і одразу ж подався назад. Він навіть не подумав відповісти на запитання «бранок таємного сховку». А питань у них  було багато. Дівчат дуже цікавило, що діється у бібліотеці, та хлопець втік, і Ялна – в прямому сенсі слова – поцілувала двері, бо ж хотіла зупинити його і поговорити. Знизавши плечима, дівчина повернулася за стіл. Настрою ні говорити, ні читати далі в неї не було. Повечерявши, подруги полягали спати. Ялна одразу ж провалилася у спокійний сон, як тільки впала на подушку. А от Рума ще довго дивилася у темряву, їй ввижалося, наче зараз звідти виступить страшна богиня, одягнена у зітлілі лахміття, а з нею прийдуть її вірні слуги – мерці. Та все ж таки сон узяв своє і оповив її золотими туманами, що понесли дівчинку у далекі казкові краї, де височенними валами до темних небес здіймається бурхливе море. Рума, як зачарована дивилася на вируючий унизу шторм. Вона ж-бо ніколи не бачила справжнього моря. Здалося, навіть корабель бачила, котрий намагався втриматися на велетенських хвилях. А вони кидали його граючись, наче шкарлупою горіха. Чим скінчилася та нерівна боротьба, дізнатися не судилося. Зашурхотіли двері об камінь підлоги, і дівчинка прокинулася. У кімнату увірвалося яскраве денне світло.  Після доби у цій темній прихованій кімнаті, воно здалося дивом.

На тлі яскравої смуги з’явилася темна постать, гість трохи постояв у дверях, а потім, зігнувшись, заклав руки за спину і пройшов всередину.

– Ну що ж, полонянки потаємних сховків, – це був старий хранитель, – термін вашого ув’язнення тут сплив. Тому збирайтеся і гайда на світло денне. А то ще, не приведи боже, перетворитеся на кротів.  

Рума всміхнулася такому жарту і штовхнула Ялну, котра досі солодко спала.

– То вони поїхали? – вирішила все ж поцікавитися дівчинка, зустрічатися зі своїми кривдниками дуже не хотілося.

– Нарешті, – видихнув старий, – думав, не здихаємося ніколи. Обнишпорили усю бібліотеку, навіть кухню і хлів. От вже затяті, – буркнув він. – Ну гаразд, просинайтеся і можете бути вільними.

Хранитель узяв зі столу книжку, глянув угору, на височенну стелю, яка навіть при сонячному світлі все одно, ховалася у тіні.

– От ніколи не думав, що доведеться цим місцем скористатися, – він хмикнув і розвернувся до виходу, щоб дати дівчатам спокійно зібратися. – Коли був молодий, я любив жартувати з підлеглих, ховався тут сам. А зараз майже всім відомо про це місце. Дарма розповів.

Голос його затих, як тільки він покинув межі кімнати. А дівчата з радісними посмішками кинулися збирати свої речі, аби нарешті вийти на волю.  

Тож все повернулося на свої місця. День Руми минав звично, хіба що вона так і не зустріла Дивіна. На дворі його не було, вона довго виглядала у вікно, намагаючись знайти друга серед інших дітей. Та й потім він не прийшов її вчити. Всі були зайняті своїми справами, ніхто особливо не звертав уваги на дівчинку, яка вешталася коридорами бібліотеки. Коли вже так сталося, Рума вирішила  таки обійти бібліотеку, і поцікавитися іншими залами, що знаходилися на різних поверхах.

А там кипіло життя, хранителі і писарі снували туди-сюди, переносили книги, папери, пергаментні сувої, відра з чорнилами, оберемки пір’їв. І головне – нікому діла не було до рудої дівчинки, яка розглядала все навкруги.

 Рума піднімалася все вище на поверхи, дуже швидко вона зрозуміла архітектуру величезної будівлі, тож без страху і сумнівів заходила у двері, що чимось привертали увагу. Особливо у  ті двері, над якими були написи. Наприклад, над залою, де зберігалися книги з історії,  золотими буквами був виведений напис «Свідок часу». На іншому поверсі Рума довго стояла, дивлячись на напис «Мудрість у келиху, яка може вбити», а виявилося, що в тому залі зібране усе можливе про виноробство. Отак вона піднімалася все вище, в одну залу навіть не змогла зайти, написи там були незнайомою мовою, а коли прочинила двері, то так моторошно раптом стало, що вона кулею вилетіла на сходи в кінці коридору. А далі не було нічого, ні звивистих коридорів, ні натовпу служителів, прямий нічим не прикрашений шлях вперся у прості дерев’яні двері. Рума трохи затрималася перед ними, потім знизала плечима і штовхнула їх. Зрештою, її тут всі мали за рідну, раз не видали храмовим воїнам. Світло стомленого сонця на мить зупинило її. Це була досить незвична кімната, чи то радше зала. Стелі, яку звикла бачити Рума, не було, і стін і вікон теж. Все це заміняла скляна баня. І світло сонця, що хилилося до гір заливало все навкруг вогнем. Тут було майже порожньо – ні шаф з книжками, ні столів – чотири великих крісла розвернутих так, щоб зручно було дивитися назовні, прямісінько по центру пухнастий килим, а на ньому – величезне ліжко, встелене шовковими простирадлами. Рума зупинилася, притиснувшись спиною до дверей. Вона зрозуміла, що потрапила до покоїв старшого хранителя. Тому ніяк не могла вирішити, чи хоче тут оглядітися, чи все ж варто втекти, доки ніхто не помітив. Другий варіант їй подобався більше, та тільки дівчинка узялася за мідну ручку дверей…

– А, – почувся голос хранителя, – Це ти. Нарешті і сюди дісталася?

Він говорив з одного з крісел, через відлуння від бані Рума не могла зрозуміти з якого. Вона добре знала, що старий не любив гостей. Сюди взагалі мало хто підіймався. Так принаймні розповідали. Але голос в нього був спокійний, отже він зовсім не гнівався.

– Так, – Рума зробила крок уперед, – я гуляла по цьому чудовому місцю і от сюди набрела.

Старий кахикнув зітхнув.