11

11

Ялна скінчила читати розділ, тож довелося таки вилізти з ліжка і віддатися у її спритні, ніжні руки. Білявка виклала на столі цілий набір для перукарського мистецтва : щітки, гребінці, шпильки, стрічки, ще якісь незрозумілі штукенції. Рума аж рота відкрила від здивування.

•  А ти думала, – кивнула Ялна, запрошуючи її сісти на стілець у центрі кімнати. – Як я дізналася, що нам тут доведеться довго сидіти – встигла підготуватися. Можеш подушку на стілець покласти, сидіти доведеться довго, – вона жартівливо розім’яла пальці.

Рума ж слухняно вмостилася на запропонований стілець, із задоволенням розмірковуючи, як же їй пощастило опинитися тут. Єдине, що трохи затьмарювало щастя у душі – темрява над головою, що, здавалося, дихала і жила своїм життям. Декілька разів Рума піднімала погляд до стелі, і одразу ж боязко опускала його, бо від танцю вогників свічок, ввижалося, наче там ворушиться страшний темний звір, який немає чіткої форми. Він ніби щомиті чекає, коли ж вона погляне на нього, аби вкрасти частинку її дитячої душі.

Страх знову охопив душу дівчинки, та щебетання Ялни над вухом трохи його розігнало. Білявка говорила ні про що, точніше, розповідала про все, що в голову збреде. А Рума слухала, посміхаючись.

У якийсь момент взагалі здалося, ніби увесь світ поглинула темрява, проковтнула, як голодна потвора, і залишилися лише вони з Ялною у своєму маленькому захищеному яскравими вогниками свічок сховку.

Ялна плела, заколювала, підв’язувала. І Рума незчулася, як поринула у дивний туманний стан, схожий на сон. Навіть легкі скубання не завадили.

Там скрізь було сонячне світло. Яскравий літній день, широке поле у колі височенних темно-зелених ялин. По полю біжить жінка у легкій білій сорочці. Її золоте волосся сяє у сонячному промінні, жінка та щаслива, бо озирається щоразу і сміється. І голос у неї казково-чарівний. Такий прекрасний, що навіть тихий сміх сповнює душу щастям. Рума простягає руку. Жінка озирається знову, торкається її пальців. Зелені очі з золотими іскорками сповнені веселощів. Красивішої жінки Рума у світі не бачила, і чомусь упевнена, що знає її.

•  Мамо, – шепочуть Румині вуста, – Мамо!

Все навкруги заповнив мелодійний сріблястий дзвін. І до тями її  привів гучний звук, наче щось десь гепнуло, і тихий  зойк Ялни.

Рума розплющила очі і аж похолола. Її обліпила ціла купа примарних вогників. Та вони одразу ж налякано розлетілися у різні боки, як тільки дівчинка отямилася. Рума застигла на місті витріщившись на те, як вони швидко зникають, наче розчиняючись у тіні біля стін. Вона озирнулася, шукаючи поглядом Ялну, та сиділа біля столу обхопивши коліна руками і перелякано дивилася на Руму. Дівчинка кліпнула і кинулася до подруги.

•  Боги святі! Вибач, – вона схопила Ялну за руку, – вибач, я не знаю, як це сталося.

Білявка ще хвилину нерівно дихала, потім заспокоїлася трохи, потерла забиту потилицю і криво всміхнулася.

•  То ти й справді не така проста…

Рума сіла на підлогу, повторюючи позу подруги, тільки вона заховала обличчя в коліна. Запала тиша.

•  Ну, – Ялна злегка штовхнула її, – ти, того? Не засмучуйся. То я злякалася від несподіванки. Я не тебе боюся. Знаєш, воно навіть гарно, коли чуєш якийсь чарівний спів, а потім оці штукенції з-під стелі падають, наче величезні сніжинки. Справді.

Рума підняла на неї погляд повний сліз. Бажання було одне – розплакатися, бо зовсім не хотілося бути «не такою».

•  А ти можеш їх знову покликати? – раптом поцікавилася Ялна і пересіла ближче до Руми.

Дівчинка знизала плечима.

•  Спробуй, – світлі очі білявки тепер випромінювали запал, і аж ніяк не страх.

Рума кивнула, заплющила очі і простягнула відкриту долоню вперед. Спочатку нічого не відбулося. Довелося пригадати сон-видіння, який вона бачила, доки Ялна робила зачіску. На душі стало так тепло і почулася тиха мелодія. Рума розплющила очі. Над долонею кружляло три великих біло-блакитних вогника. Дівчинка всміхнулася, зрадівши і поглянула на подругу. Та теж всміхалася, потім обережно звелася на коліна і торкнулася до одного пальцем. Вогник відреагував яскравим спалахом. А Рума відчула, що йому лоскотно. Захотілося пожартувати, вона не знала чи вийде, але все ж спробувала подумки відправити вогник на голову Ялни. Той підкорився, і вже за мить прикрашав світле волосся подруги сріблом сяючої корони. Раптом вогник почав рости, а коли став розміром з голову дівчини – осипався дрібними іскрами і зник. Ялна голосно зітхнула і повалилася на підлогу. А у Руми мало серце не спинилося від жаху. Вона кинулася до подруги.

•  О, – простогнала та, коли дівчинка почала її трусити, – це було щось неймовірне, – язик погано слухався її, але Ялна була жива, – це було прекрасно.

Ще хвилину білявка лежала на підлозі, посміхаючись. Її погляд був сповнений… щастя? Рума намагалася зрозуміти, та не змогла. Але висновок зробила саме такий. Потім Ялна різко підвелася і плеснула в долоні.

•  Що ж, ми не закінчили з зачіскою! Я повна сил і натхнення, щоб завершити свій шедевр.

Вона швиденько підняла спантеличену дівчинку, всадила на стілець і знову взялася плести та заколювати. Рума ж слухняно і мовчки сиділа, аж поки майстриня не завершила справу. Говорити не хотілося, та й очі заплющувати теж, раптом знов щось піде не так.

Ялна з захопленням глянула на неї і аж кулаки стиснула від задоволення. Вона дістала люстерко з кишені і тицьнула його малій.

•   Оце так, – примовляла білявка, – я й не думала, що здатна на таке.

Рума зацікавлено глянула на зачіску. Дійсно, у Ялни був талант, зачіска з цілою купою косичок, шпильок і прикрас  могла б прикрашати будь-яку шляхетну пані. Скельця на шпильках сяяли у світлі свічок, як дорогоцінне каміння. Рума замилувалася відображенням і всміхнулася.

•  Як це гарно… Дякую.
•  Та, – відмахнулася Ялна, – пусте. Це задоволення для мене, – вона помовчала, глянула у бік дверей. – Тобі не здається, що про нас усі забули? Вже час обідати.