8

Сни цієї ночі снилися тривожні і темні. Спочатку вона знову крутилася перед дзеркалом у рожевій сукні, вся в мереживах і бусах, на ніжках шовкові черевички, у косах стрічки. Справжня маленька принцеса.

Та черевички раптом перетворилися на страхітливих монстрів, котрі корінням проросли у підлогу. Мережива – на цупке павутиння, у якому метушилися великі павуки, а стрічки у косах – на рожевих гадюк, що шипіли, звивалися і хотіли її вкусити. Рума кричала, плакала, намагалася вивільнити ноги, зірвати з себе павутиння, та вона застрягла у кошмарі намертво. І за цим усім спокійно спостерігали велетенські тіні.

Отямилася вона у зимовому лісі. Босі ноги обпікав сніг. Все тіло боліло від ударів палками. Вона бігла уперед, притискаючи до серця амулет з драконом (ледь встигла вихопити його зі схованки) в останній надії, що хоч хтось прийде на допомогу. Ліс перегукувся моторошними звуками, звідусіль долинали якісь шепотіння, скрипи, вовче завивання. Рума чула, як під лапами тріщать гілки, вони бігли за нею слідом. Але раптом все стихло. Вона спинилася, бо наче з-під землі перед нею виросла постать. Високий чоловік у чорному, з довгим чорним волоссям, яке падало йому на плечі. Рума задерла голову, зазираючи йому у обличчя. Він всміхнувся і шрами на лівій щоці стали помітнішими. 

– Веден… – прошепотіла вона.

А він узяв її за плечі. Пригорнув до себе, вкриваючи чорним плащем, і раптом так тепло стало. Так гарно. Вона міцно притискалася до його тіла, відчуваючи, що більше з нею нічого страшного не станеться. Дракон захистить її…

А потім вона стояла на чорних скелях, що здіймалися над бурхливими водами і дивилася услід білосніжному човну. Того, хто був у човні, приховувала відстань і туман, що наповзав з моря як химерний звір. Але Рума чудово знала, кого несе той човен у серпанкову далечінь. І серце її розривалося від болю. Вона плакала, притискаючи до серця кулон з драконом.

– Не повинна так закінчуватися ця історія, – шепотіла Рума, тремтячи на пронизливому вітрі, що кидав у обличчя холодні бризки солоного, наче сльози, моря.

А темний плащ за плечима високої худорлявої постаті, яка стояла попереду, тріпотів, ніби жалобне знамено.

Рума  різко сіла на ліжку. Спочатку вона вирішила, що досі ніч, та то просто за вікнами було сіро. Дорас розгулявся у всю свою силу. Мело так, що, окрім лапатого снігу, нічогісінько не було видно. Дівчинка декілька хвилин дивилася у вікно. Зітхнула. Сон, як продовження до казки, геть засмутив її. Тож Рума вирішила, що іти нікуди не хочеться і треба повернутися у ліжко. Але не судилося, бо у кімнату залетіла Ялна, і вигляд вона мала досить стурбований, коли не сказати наляканий. В руках у білявки була тепла вовняна накидка і ще якийсь одяг, здається. Рума застигла на місці з відкритим ротом.

 – Швиденько збирайся, – кивнула їй Ялна, – і шкарпетки теплі не забудь.

Рума, може, і хотіла запитати в чому справа, та вигляд Ялни змусив швиденько виконати прохання.  А коли дівчата вийшли у коридор і двері за ними важко грюкнули, Ялна аж здригнулася.

– Куди ми? – поцікавилася Рума, зрозумівши, що йдуть вони у інший бік від сходів, до великої зали. От куди Румі не сильно хотілося після оповідок Дивіна, так це туди.  Але, звернувши декілька разів, минувши сходи на гору дівчата опинилися перед велетенськими дверима. Румі аж страшно стало, коли вона задерла голову, то відчула себе зовсім маленькою перед височенною брамою. Ялна штовхнула одну половинку дверей, і ті на диво легко прочинилися. Рума несміливо зробила крок уперед, бо саме сюди її вела Ялна. Спочатку аж голова пішла обертом. Бо вона не очікувала побачити таку велич. Зала була здоровенна, а ще й висотою не менше за три поверхи. Її стіни це були суцільні полиці вщерть заповнені книгами. Біля полиць на різних рівнях були прилаштовані драбини, які їздили на спеціальних рейках. Це Румі розповів Дивін, а ще він розповів, що саме на цих драбинах полюбляють бавитися привиди померлих бібліотекарів. За життя їм було неможна, то після смерті вони вертаються сюди саме заради цього. Рума відчула, як по спині пробіг холодок. Хоча насправді тут було набагато прохолодніше ніж у кімнаті. Може, так здалося ще й тому, що за велетенськими вікнами зараз панувала сіра імла? Рума зробила ще один крок, задерши голову, і прислухалася до відлуння.

•  Скільки книжок… –  прошепотіла вона озираючись.
•  Так, - всміхнулася поруч Ялна, - і за три життя не перечитати.
• Дивін казав, що бібліотекарі повертаються сюди привидами. Можливо, вони таки хочуть це зробити.

Ялна хмикнула і похитала головою.

•  Ох вже ті хлопці… Ти що йому повірила?

Рума кивнула.

•  Та не немає тут ніяких привидів, – Ялна підштовхнула її у спину.

Лише десь з середини зали Рума помітила, що біля протилежної стіни на канапі сидить хтось, то був старий хранитель. Він сидів схилившись, і опустивши голову, тому Рума не впізнала спочатку. А коли дівчата підійшли, старий повільно вирівнявся і так важко та глибоко вдихнув, наче увесь цей час не дихав. Рума помітила біля його ніг велику сіру торбину. Старий кивнув Ялні і глянув на Руму, у похмурому денному світлі його очі стали такими самими сірими, як небо за вікном.

– Що ж, без пригод життя для когось зовсім не цікаве, – бібліотекар піднявся з канапи і почалапав до книжної шафи.

Рума глянула на Ялну, сподіваючись на пояснення, але та лише кивнула на хранителя.

– Бери торбу, і за мною, – мовив старий озираючись.

Рума виконала його наказ, а за дві хвилини на неї чекало нове здивування. Хранитель зрушив на полиці книгу, і ціла шафа зі скрипінням від’їхала убік. Звідти дмухнуло пилюкою і прохолодою. За шафою панувала темрява.