7

7.

Ранок прийшов яскравим сонячним промінням. Щоправда, коли прийшла Ялна, виявилося, що це був вже зовсім не ранок, а майже обідня пора. Ялна сказала, що старий наказав не будити Руму. Дізнавшись про те, що вони допізна читали, пані Сенія дозволила Румі виспатися. Ялна прийшла з цілою купою всякого перукарського приладдя і сніданком. Після того, як Рума вмилася і розправилася з ароматними сирниками, Ялна взялася за справу, всадивши дівчинку біля вікна.

   – Ти  співати вмієш? – запитала білявка, розчісуючи довгі руді коси Руми. Певно вона запитала, бо вирішила, що дитині нудно довго сидіти.

Румі було зовсім не нудно. Вона уявляла себе принцесою, яку розчісує служниця.

   – Співати? – дівчинка знизала плечима. – Не знаю. Я ніколи не співала. Та й пісень ніяких не знаю.

   – Ну, – рука Ялни згребла зі столу цілу жменю тонких шпильок, – співати можна і без слів.  Зараз може бути трошки боляче.

Шпилька ледь чутно вколола голову, та Рума не звернула уваги. Руки Ялни були в сто разів ніжніші за руки пані Гардки.

­   – Ось наприклад, – і Ялна завела тиху мелодію.

 Рума спробувала підхопити, навіть вийшло та щось сталося з голосом він трохи зірвався. Але  вона ще раз спробувала. Ялна застигла на місці, зазираючи дівчинці в обличчя.

   – Яка ти дивна, – прошепотіла Ялна, – кажеш не співала, а голос чарівний. Бачиш, – білявка закатала рукав, – ти тільки почала, а в мене вже мурашки по шкірі.

Можливо, такі слова мали б потішити, та чомусь стало трохи не по собі. Рума змовкла, опустила погляд. Стало навіть трохи боляче від спогадів.

   – Та ні, – зітхнула вона, – це не для мене – співати, – відповіла дівчинка.

   – Ти що, голос в тебе просто чудесний. Спробуй ще раз, – наполягала здивована Ялна.

Рума  знову зітхнула. Може, й справді нічого не станеться? Може, то всього лишень бурхлива уява? Вона набрала в груди побільше повітря, щоб спробувати втримати мелодію довше, та двері кімнати відчинилися і увійшов старий хранитель. 

    – Агов, сплюха, час виходити надвір, погода знову нас порадувала сонечком. Та й дехто вже чекає на тебе унизу, – грайливо промовив він, потім помітив Ялну і всміхнувся у густі вуса. – А, привіт, сестро. Закінчуйте наводити красу. Дітям корисно побігати по морозцю. Зачісками зможете зайнятися, коли зима зовсім нас милувати не буде, – сказавши це бібліотекар пішов собі далі.

На диво він був у гарному настрої, судячи з голосу. Нагадування про веселі ігри у дворі геть вибило з душі Руми спогади про минуле. Та й зачіски вже не так хотілося, і пісень.

    – Та я маже закінчила, коли так, – знизала плечима Ялна, – можна сказати – нашвидкуруч навіть гарно, – вона швиденько закінчила встромляти шпильки у густі коси, потім дістала з фартуха люстерко і простягнула його Румі.

Справжнісіньке, чудове, сріблясте скло у мідній оправі з цікавими переплетіннями і листочками. Рума аж рота відкрила. Вона дивилася не на своє відображення, а на люстерко.

    – Яка краса, – прошепотіла дівчинка.

А Ялна хмикнула і розвернула люстерко до неї.

    – Та ну тебе, я тут стараюся, а вона люстро роздивляється, – ображено промовила білявка, потім хитро примружила око, помітивши збентеження Руми. – Хочеш, я тобі його подарую.

Рума всміхнулася, притиснула дзеркальце до грудей і закивала.

Її вигляд змусив Ялну розсміятися.

    – Як мало потрібно для щастя, – зітхнула та, потім взялася за боки. – То як тобі зачіска?

Рума із задоволенням роздивлялася себе у сріблястому склі. Ялна була справжньою майстринею. Їй вистачило двох десятків хвилин, щоб зробити з неслухняних рудих кіс просту, але дуже гарну зачіску.

    – Вона чудова, дякую.

Ялна зібрала гребінці і шпильки, які залишилися у фартух.

    – Ну все, збирайся. Тебе друзі чекають.

Рума кивнула. І вже за десять хвилин вона вибігла на залитий сонячним промінням двір. Відблиски сонячного світла на снігу сліпили очі. Тому дівчинка не одразу помітила Дивіна серед інших дітей. Зрозуміла, що то він лише тоді, коли хлопчик підняв руку і помахав їй.

До обіду знову були веселі розваги у галасливій компанії. Розійшлися вони по своїх справах лише, коли сонце сіло за ліс. Для Руми настав час навчання. Хоча для неї це було задоволення. Бо ж вчителем тепер виступав Дивін.

За великим столом в кімнаті Рінія вистачило б місця і чотирьом. Та Дивін з суворим виглядом сказав Румі, що то буде не навчання, а суцільні ігри. Та дівчинка зрозуміла зовсім інше. Він просто хотів залишитися з нею удвох. Було дуже приємно розуміти це. Було дуже приємно слухати його історії, нехай іноді трохи моторошні. Дивін розповідав їх, як заохочення, коли Рума закінчувала виводити черговий рядок без помилок і помарок. А потім вони разом читали вірші. Вибираючи, кому який сподобався. Хоча Румі обирати було дуже складно, читала вона досить повільно, на відміну від свого друга. І читав він їх так гарно і натхненно, як справжній актор, котрого їй пощастило бачити на міському ярмарку.

   – Ти так чудово читаєш, – зітхнула вона, дмухнувши на пухнасте перо в чорнильниці. – Аж за душу бере.

   – Та, –  махнув рукою хлопчина, промінчик світла свічок весело відбився у його сірих очах, – все просто, я й тебе навчу, коли захочеш. Такому тут навчитися зовсім не складно. Ти б бачила, як читають брати Руал і Наньян, вони справжні майстри.