6

6.

Чого тільки не снилося… І густі ліси, в яких вона кружляла опалим листям на осінньому вітрі, і гірські потоки з кришталево-чистою водою, ну і, звичайно ж, Веден інг Кхарон Тіріліон. А вона була Сіарою. Ні привидів, ні вовків, здається. А ще там був вогонь. Яскраве полум’я танцювало навкруги.

Рума різко сіла на ліжку. Дивне відчуття змусило одразу ж прокинутися. Вона роззирнулася. А там… Свічка від власного тепла зігнулася і впала на стіл, Але не згасла, а продовжувала горіти, підпаливши ще й стільницю. Рума схопила ковдру і кинулася гасити вогонь, який потроху розростався.  

Старий хранитель тихо хропів у кріслі, випустивши книжку з рук. Зараз вона, забута і покинута, лежала на підлозі.

          – Ох, – видихнув бібліотекар потривожений шумом. – О боги, – він потер обличчя долонями. Я що, заснув?

Рума кивнула, перевірила свічки в канделябрі і зітхнула.

         – Ми обоє заснули.

Старий здивовано глянув на стіл, принюхався.

         –  От лихо, – похитав головою він, – в нас що, пожежа сталася?

Рума підняла куток ковдри, якою гасила стіл. Бібліотекар закрив обличчя долонею.

        – Який старий я став, проста казка мене присипляє… – видихнув він.

Дівчинка підняла книжку з підлоги і простягнула йому.

       – Певно, ти просто втомився, – знизала плечима вона, – може, треба просто відпочивати більше?

Рума повернулася на ліжко.

        – То як, розділ скінчився чи ні? Бо, здається, я все проспала, – трохи винувато всміхнулася вона.

Хранитель погортав сторінки, хмикнув.

     – А на чому ми зупинилися?

     – «…і пішов геть» – повторила Рума слова, які запам’ятала останніми.

Бібліотекар потер шию.

      – Ну ти майже дослухала, а я майже дочитав, – він поглянув на вікно закрите важким шторами, потім на майже згорілі свічки. – Пізно вже.

     – Ні-ні, – Рума склала долоньки і підняла брови догори, в сподіванні, що такий образ подіє на бібліотекаря, – прошу, не йди. До того ж я вже виспалася. І не зможу заснути. Або ж мені будуть снитися жахіття, після того, як мало не сталася пожежа. Я тепер боюся. Та ще й танцюючі вогники…

Бібліотекар кахикнув, скривився і глянув на неї. Хотів щось сказати, але потім махнув рукою.

      – А нехай… Добре. Але дочитую цю главу і йду.

Рума з задоволенням всміхнулася і знову вляглася на подушки.

      – Але за однієї умови: Ірсенії про пожежу ні слова? – пробурмотів старий. 

     – Гаразд.

     –  Ну що ж…

Декілька днів інг Кхарон взагалі намагався бути деінде, аби тільки не зустрітися із принцесою. Та, як не дивно, вона не прагнула зустрічей, а просто чекала. Іноді, коли їм доводилося зустрітися за одним столом, Веден помічав у її погляді те, чого ніколи не сподівався і не хотів помітити: надломлена гордість і покірність – вони годинами катували його душу. А Сіара мовчала і терпляче чекала.

 Одного вечора за грою в шахи старий радник, якось мимохідь зауважив, що дівчина, якимсь дивним чином, дуже швидко подорослішала.

Ланор здивувався, коли Веден вручив йому Рат’гора, і попросив передати його господині.

• Щось не так, друже мій? – Ланор погладив блискуче лезо меча, – ти якийсь аж занадто похмурий останнім часом.
• Бережи мечі Ланоре, як зіницю ока бережи, мені треба ненадовго поїхати у справах.

В очах молодого капітана з’явилася  недовіра.

•  Ти що ж оце надумав?

Веден, нічого не відповівши, відійшов до вікна.

• Іліоне, поясни, будь ласкавий, – Ланор нахмурив брови, голос його змінився, він усе правильно зрозумів.

А Веден відчув страшний біль. Слід давнього прокляття через тисячі років знову калічив життя. За вікном на небі збиралися темні хмари. Як пояснити? Як розповісти? Та й хто повірить у давні казки? А якщо й повірить, то стане тільки гірше.

У вітальню забігла Сіара. За нею увійшов Альнур, віднедавна він став її компаньйоном і вчителем. Принц Малдара дуже добре почувався у Алізарі, а вдома, як він пояснив, справами займається його батько.

Дівчина підійшла до Ведена, але замість цілунку отримала лише стриманий привітальний уклін. В її очах застигло німе питання «чому».

• Мій меч!

Вона схопила зброю.

•  Я навіть вже скучила за тобою, – дівчина ніжно провела долонею по сяючому клинку, прикрашеному давніми рунами, – Дух Металу… До речі, вчителю, – слово це було адресоване саме Ведену, і в її голосі прозвучали зневажливі нотки, – про мову, якою зараз розмовляють тільки маги, я роблю успіхи.