4

4.

Здалося, вона усього лише на мить заплющила очі. Навіть не помітила, як міцно заснула, та так міцно, що взагалі не бачила ніяких снів. А збудив її тихий шурхіт і яскраве сонячне світло, яке наче гострими кігтиками дерло очі. Рума скривилася і вткнулася обличчям у подушку.

– Час вставати, соня, – пролунав голос пані Сенії над головою. – Сонце вже високо, глянь, який день погожий. І в нас з тобою багато справ.

Ковдра піднялася з плечей, і стало аж морозно. Камін погас, певно, ще увечері, а за ніч кімната встигла охолонути. Рума скрутилася калачиком, здригнувшись від прохолоди. Було трохи неприємно, але раніше вона взагалі не мала ні такого ліжка, ні ковдри. Тому слухняно сіла, позіхнула, потягнулася і глянула на пані у червоній одежині. Обличчя Ірсенії прикрасила добра усмішка. Вона вказала на великі капці, що стояли на підлозі біля ліжка, а потім узяла вовняну накидку.

–  Думаю, тебе, замазуро, вже час викупати. Подряпини загоїлися, синці майже зійшли. Та й окріпла ти вже трохи. Тому ходімо.

Рума швидко опустила ноги в капці, які явно були їй завеликі, Сенія накинула їй на плечі накидку і повела до дверей.

В коридорі справді було прохолодно. Смолоскипи на стінах вже погасили, але запах горілої олії досі відчувався. Рума з цікавістю роздивлялася усе навкруги. Височенні стелі і вузькі вікна чимось нагадували коридори храмів. Старий це місце теж називав храмом. Можливо, він і не жартував зовсім. Тільки ніяких розписів на стінах не було. Просто сірий камінь.

–  А куди ми йдемо? – поцікавилася Рума, здивовано слухаючи відлуння свого голосу.

Сенія всміхнулася і глянула на неї.

–  Ідемо в жіноче царство. А ти спробуй запам’ятати шлях. Бо старий просив залишити тебе у бібліотеці. Йому, бачте, не зручно далеко ходити, – якось ніби роздратовано видихнула Сенія, та потім знову посміхнулася, – Я не заперечую. Але щоб підібрати одяг, викупатися, чи з іншими потребами, тобі доведеться ходити до нас. Жінки наші усі зайняті не менше за чоловіків. Тож уважно дивися.

І вони продовжили шлях. Коридори були схожі один на інший. Сходи, вони проминули декілька , теж. Рума відмітила, що спустилися вони вже на два поверхи, а за вікнами все одно виднілося лише небо. І взагалі архітектура бібліотеки видалася досить складною. Тут справді можна було легко заблукати.

Ось вони дійшли до напівкруглого приміщення, на іншому боці якого знову виднілися сходи униз. Тут на відміну від коридорів, сонячне світло просто сліпило очі, бо величезні вікна були відчинені настіж. З боку сходів вийшла ще одна жінка у червоному і, побачивши пані Ірсенію, попрямувала до неї з якимись питаннями. А Рума, доки жінки говорили, підійшла до вікна, стала навшпиньки і визирнула у двір. Перше, що вона побачила, це темний ліс вкритий сріблом снігу за досить високим муром. Рума піднялася вище, щоб побачити двір, бо звідти лунали дитячі голоси. Це дуже зацікавило.

На широкому подвір’ї кипіло життя. Дорас стомився співати своїх смертельних пісень, принаймні сьогодні, і люди узялися до праці. Чоловіки розчищали двір від заметів, згрібаючи сніг у кучугури під стінами, рубали дрова біля великого сараю. Жінки розвішували випрану білизну, поралися біля домашньої худоби. Поміж людей по двору носилися пістряві кури, за якими бігало з десяток дітей різного віку. Малі ліпили сніжки з кучугур і кидалися ними в курей. З хліву вийшла бабця у замизканому старому фартуху і взялася сварити дітей. Захотілося вийти у двір, захотілося теж пограти у сніжки, познайомитися з іншими. Можливо, тут вони зовсім не такі, як притулку Гардки. Можливо, вона зможе знайти  друзів.

Спогади про свою втечу з міста остудили її бажання. Стало сумно аж до сліз. Рума відступила від вікна. І відчула руку пані Сенії у себе на спині. Жінка піднялася навшпиньки і теж визирнула у вікно.

–  Хочеш погуляти?

–  Не знаю, – сумно зітхнула Рума.

Пані Сенія всміхнулася.

–  Чому такий голос невеселий? Зараз вимиємо тебе гарненько, підберемо теплий чистий одяг, нагодуємо і ти вільна. Діти в нас працюють лише за власним бажанням. Якщо схочеш допомогти – будь ласка, а ні, то ніхто і не змушуватиме, доки не підростеш. 

І вони продовжили шлях, спускаючись прямими сходами, що знову вели униз. Ці сходи були напрочуд довгі, і на стінах досі горіли смолоскипи, бо вікон тут не було. Ірсенія штовхнула великі двері, пропускаючи Руму уперед. В обличчя повіяло теплом, запахом духмяних трав і водяною парою. Увійшовши всередину , Рума опинилася у величезному приміщені з цілою купою жінок у червоних одежинах.  Всі вони були зайняті своїми справами. Хтось шив, сидячи біля вікна, хтось прав білизну у великих дерев’яних ночвах. Хтось порався біля здоровенної печі, на якій гріли воду, і варили їжу.

–  А, – біля Руми зупинилася симпатична молода білявка, вона була високою, тому трохи зігнулася. Рукави її червоної одежини були закочені, поверх білосніжний фартух, довге золоте волосся зібрано у тугий хвіст на потилиці, – ти і є Рума, певно?

Дівчинка кивнула.

–  Мене Ялна звати, – білявка всміхнулася, і тихіше додала, – сестрою можеш мене не кликати. Бо я ще не звикла до цього звання. Ходімо. – Ялна простягнула руку.

Рума на мить затрималася, озирнувшись на Сенію. Та трохи підштовхнула її.

–  Не бійся, у Ялни дуже ніжні руки.

Дівчина повела Руму через усе здоровенне приміщення, де в закутку біля печі стояла діжка. Ялна забрала теплу накидку, у якій стало дуже спекотно, потім кивнула на діжку.

–  Роздягайся і пірнай. Хоча ні, чекай, коси в тебе чисті, – вона засунула руку у кишеню фартуха, щось там перебрала і дістала декілька шпильок. А за хвилину важка руда коса Руми була вкладена віночком. – Все, тепер не намокне. Вперед, – посміхнулася Ялна, підганяючи свою підопічну.