3

3.

В двері постукали, а за хвилину у кімнаті з’явився юнак з тацею у руках, на ній стояв глек, поруч з яким на тарілці лежали пухкі рум’яні булочки. Кімната одразу ж сповнилася просто таки запаморочливими ароматами свіжої випічки і кориці.

Рума аж піднялася на ліжку, заглядаючи на тацю. Юнак поставив усе на стіл і, чемно вклонившись бібліотекарю, пішов.

Хранитель налив духмяного напою у горнятка і простягнув одне Румі , потім подав тарілку з випічкою і з насолодою споглядав, як вона не може обрати, якої форми булочка їй більше подобається чи сонечко, чи косичка.

–   Що ж, тепер твоя черга. Розділ добіг кінця, я стомився за цілий день говорити.

Рума узяла теплу, казково пухку, рум’яну випічку у формі косички і піднесла її до носа. Розповідати зовсім не хотілося. Хотілося слухати. Старий читав так гарно, з потрібною інтонацією, що уява повністю переносила її у казку. І там не було ні злиднів, ні жебракування. Там була прекрасна, неймовірна принцеса і магія і пригоди.

Бібліотекар відхилився на спинку крісла і з задоволенням сьорбнув чаю. Рума відкусила шматок булки, яка на смак виявилася ще кращою ніж на вигляд.

– Перший раз куштую таку смакоту, – з сумом промовила дівчинка. – Там, де я росла, було геть не так, як у казці. Для мене навіть ця кімната – це вже верх мрій.

Дід і собі узяв рум’яну косичку, надкусив, терпляче чекаючи продовження. Рума зітхнула. От би собі такої уяви, як авторам усіх цих книг…

– Батько чи ні мене продав, не знаю. Та й не важливо. Але пані Гардка тримала цілий дім для безпритульних дітей. Іноді вона справді купувала дітей. Дівчат. Казала, що ми скарб, а хлопці, то як прийде так і піде. І витрачатися на них нема чого, – Рума відвела погляд до вікна, за яким вже було синьо від темноти і снігу, – витрачатися… Вона як не як гляділа дітей, десь до тринадцяти років. Годувала нас чим попаде, одягала в лахміття. А тільки дитя зводилося на ноги, вона відправляла його на базар чи просто на вулиці зі старшими – жебракувати. Чим миліше личко має дитя, тим більше монеток може принести. Тож моє життя і справді було не мед. Свою доглядальницю я навряд чи колись згадаю теплим словом, про мене, як і про інших, вона геть не турбувалася. Головне, щоб живі були, і хоч якось могли милостиню просити, – вона запила сльози чаєм, – Тож моє життя навряд чи підійде для цікавої історії.

Старий опустив голову і слухав, не дивлячись на неї, зітхнув важко так, наче йому боляче було самому. Потім підняв сиву голову і невесело посміхнувся.

– Ну чому ж, є багато історій, які починаються погано, але мають щасливий кінець. Є й навпаки.

– Та, – Рума махнула рукою, – моя навряд чи  матиме якийсь щасливий кінець, до Гардки я не повернуся більше ніколи. А принца навряд чи вдасться зустріти.

Бібліотекар відхилився на спинку крісла і зітхнув.

– Найголовніше – сильно хотіти чогось і гарно старатися на шляху до цілі, яку собі поставиш.

Рума дивилася на нього і не могла зрозуміти, що відчуває. Одне могла сказати з упевненістю – страху не лишилося.

– Коли б це була правда, одні принци і принцеси б по світу ходили. Знаєш, скільки ми намагалися зібрати грошенят  собі на вільне життя? Просили у богів, деякі он навіть Картру справно пожертви носили, і Махрі благали про допомогу, і що? Дзузьки!

Хранитель всміхнувся і знову узяв книжку.

– Кожен носить глибоко у душі своє справжнє бажання. Єдине, яке варте молитов і погляду бога на нього. У когось воно чисте як діамант, а в когось не зовсім, зрештою,  якщо дуже хотіти вони все ж таки збуваються. Але ти можеш це зрозуміти згодом. Може, за день чи два, а може, і за десять років, що воно таки збулося, і саме так, як ти заслуговуєш, та не зовсім так, як ти хотів, – він примружив очі, – взагалі, бажання дуже цікава річ і треба бути з ними обережними.

– Та що ви знаєте про це? Ви провели все своє життя тут, серед книг. Дах над головою, смачний обід, м’яке ліжко. І он, ціла купа книг, – вона обірвала речення, і на хвилину у кімнаті запала тиша. Рума важко зітхнула, оглядаючи книжкові полиці. А потім тихо промовила, – в них можна втекти від світу.

– Так, – погодився старий, його очі відбивали полум’я свічок і, може, від того здалися такими теплими.

Він теж зробив невеличку паузу. Рума ж опустила очі, у душі боролися дуже різні почуття.

– Так, але…– дід підняв книгу, показуючи Румі, – це усього лише чудова ілюзія. Казка. Допоки ми її читаємо, нас полонить магічний світ, його пригоди. Але згодом доведеться перегорнути останню сторінку, як би не хотілося там залишитися – не вийде. Навчитися читати варто і варто читати багато, але не варто сподіватися, що книги стануть вирішенням усіх проблем. Книги дають змогу навчитися ті проблеми вирішувати. Усі мешканці цього місця важко трудяться.  Хтось переписує старі книги, хтось доглядає за древніми фоліантами, як за дітьми. Хтось готує смачну їжу. До речі, кухар наш цілу купу кулінарних писань перечитав для того, щоб стати майстром.

Хранитель знову розгорнув книгу.

– Дітям іноді важко повірити в те, що старі люди колись теж були малими, юними, молодими. Але, повір, це так і є. І я не народився тут. Врешті, ми знаходимо свій куток у житті, той, на який заслуговуємо, отримуємо, так би мовити, бажане, – він сьорбнув чаю, посміхнувся і глянув на Руму з-під косматих брів. – То як, продовжимо?

Стало чомусь навіть трохи соромно за те, що так сказала, справді, коли подумати, він теж мав свій шлях, і шлях той теж міг бути не таким вже й світлим. Але все ж таки він опинився у цьому місці. Вона огляділа кімнату знову. В голові одночасно промайнули декілька найяскравіших бажань. Одне затрималося. На очі навернулися сльози, пальці несвідомо торкнулися медальйону. Відповісти завадив ком у горлі, який з’явився раптово. Тож вона просто кивнула, ховаючи очі.