2

2.

Шлунок звело голодною судомою, тож довелося знову прокинутися. І як тільки Рума розплющила очі, одразу ж зрозуміла, чому таке сталося. На тумбі біля ліжка стояла таця з цілою купою смачної їжі, справжньої їжі нормальних людей: тушковане м’ясо, смажена картопля, запечені овочі. І все це було свіжесеньке, гагаряче і розповсюджувало по кімнаті неймовірні пахощі.

Дівчинка швидко сіла, відкинувши ковдру, та тільки хотіла схопити тарілку, як застигла на місці. У  кімнаті окрім неї і тарілок з їжею був ще хтось.

Невисока, досить вгодована жінка у темно-червоній одежині, підперезаній простою мотузкою, з довжелезною палицею у руках саме намагалася відкрити важкі штори. Жінка кумедно підстрибнула декілька разів, але їй це вдалося. Потім вона озирнулася на дівчинку, що зацікавлено спостерігала за нею.

– Фух, треба сюди табурет принести, – видихнула жінка з посмішкою.

Вона була немолода і далеко не красуня, але обличчя випромінювало тепло і доброту. Чомусь згадалося обличчя доглядальниці і плечі Руми мимоволі пересмикнуло.

– Ну привіт, маленька дивовижа. Давай знайомитися. Мене тут всі кличуть сестра Ірсенія. Або просто Сеня. Ти Рума , чи не так?

– Так, – кивнула дівчинка, та зараз  вся її увага була прикута до тарілок на таці.

Пані Ірсенія це помітила.

– Бідолашна…– видихнула вона і підійшла ближче, узяла тацю і примостила її на ліжку так, щоб Румі було зручно їсти, – ти зголодніла. Пригощайся.

І дівчинка взялася за їжу, забувши про всі правила і умовності, яких її вчили. А пані у червоній одежині зі здивуванням і співчуттям спостерігала за цим. Коли ж тарілки спорожніли, вона узялася оглядати синці Руми.

– Хто ж тебе так? – теплі пальці нанесли цілющу мазь на шию.

Рума здригнулася всім тілом, бо спогади були аж занадто яскраві і опустила голову.

– Не хочеш про це говорити? – жінка зазирнула їй у очі. – Ну і нехай. Ми тебе вилікуємо, відгодуємо і відвеземо, куди скажеш. Певно, є у Ґурту ті, хто дуже чекають на таку красуню, – жінка зі знанням справи розвернула Руму на ліжку і узялася за її волосся. – Які ж вони прекрасні, – примовляла пані, розплітаючи довгі коси кольору темної міді. Руки в неї були ніжні і теплі, Рума не відчула нічого, окрім лагідних дотиків. Ніхто ніколи ще так її не розчісував. Коли це робила Гардка, здавалося, що вона хоче ті коси повиривати. Рума схлипнула і по щокам самі собою покотилися сльози. Побачивши це, жінка схопила її у обійми і розсміялася.

– Ну? Що таке, маленька? Не треба плакати, все з тобою буде добре.

Важкі двері скрипнули. І в кімнату зазирнула світла голова досить високого чоловіка.

– Ну, як вона? – тихо запитав він, потім помітив сльози на щоках Руми, то й сам наче засмутився. Несміливо зайшов у кімнату, щось ховаючи за спиною.

– О, – всміхнулася Ірсенія, відпустивши Руму з обіймів. – Це твій рятівник –  брат Ненмар. Це він героїчно відбив тебе у вовків.

Височенний чоловік років сорока на вигляд сором’язливо опустив ясні сірі очі.

– Дякую, – прошепотіла Рума.

– Та, – він махнув рукою і підійшов ближче. – Я тут, ось.

Чоловік простягнув Румі велику книжку, не таку товстелезну, як ті, що знаходилися на полицях, але.

– Старий попросив мене показати тобі алфавіт.

Рума кліпала здивованими очима.

– Ну, того, хочеш навчитися читати?

Ірсенія задоволено кивнула, коли закінчила плести косу.

– Хоче, хоче. Жити в такому місці і не навчитися читати – це просто гріх. Ну все, в мене багато справ, тож я вас залишу. Ти, Ненмар, не перевантажуй нашу гостю, вона ще слабка. А ти, Рума, поки що далеко від ліжка не відходь, – сказавши це досить діловим тоном пані пішла.

А чоловік зі скуйовдженим золотим волоссям опустився на краєчок ліжка і нарешті дістав з-за спини другу руку, наче він не хотів цього робити при Ірсенії.

– На ось, це тобі.

Рума, не вірячи очам, витріщилася на величезний різнобарвний льодяник. Вона не раз бачила такі на базарі, але щоб скуштувати – тільки мріяла.

– Сестра Ірсенія не схвалює деякі наші невеличкі грішки, солодощі вона терпіти не може, – прошепотів Ненмар, – нехай це буде нашою таємницею.

У винагороду він отримав щиру посмішку Руми. Потім зітхнув, розгорнув книжку і узявся терпляче по декілька разів пояснювати Румі основи грамоти – що таке літери і звуки. До кінця їхнього уроку вона вже знала майже всю абетку і як правильно ті літери вимовляти. Ненмар похвалив свою ученицю та, задоволений, пішов, залишивши Руму саму.

Дівчинка спустилася з ліжка, і подалася повільно  оглядати своє теперішнє помешкання. Книжкові шафи при ближчому огляді вражали, вони тягнулися аж до височенної стелі, на полицях не було вільного місця. Біля вузького високого вікна стояв досить вражаючих розмірів стіл дерев’яний з різьбленням. На столі: купа паперів, пухнасті пера і велика чорнильниця. Рума взяла одне з пер і глянула у вікно, перо невагоме та пухнасте, таке самісіньке, як сніжинки, що кружляли у віхолі за вікном. Але воно було тепле і ніжно пестило щоку, а не кололо кригою. У великому проміжку між шафами навпроти ліжка – камін, вогонь в ньому вже згас, але камін досі був теплим. Рума з задоволенням доторкнулася до теплої стінки, вдихаючи запах сажі і затишку. Чомусь їй здалося, що справжній затишок пахне саме так: трохи сажі, книжної пилюки, дерева – і у результаті хочеться залишитися тут назавжди. Оглядівши своє помешкання, вона повернулася на величезне ліжко і взялася розглядати книжку, яку залишив Ненмар. Букви складалися в склади. Склади в слова. Здавалося б, нічого складного, але вона насилу могла впоратися з реченням у три слова. І коли таки зуміла, від радощів аж застрибала на ліжку.