1

1.

Свідомість з темряви вивів якийсь дивний звук. Щось поруч гучно тріснуло і змусило покинути теплу країну сну. На мить стало морозно, аж до тремтіння, тож довелося натягнути пухнасту ковдру вище. Рух руки, і свідомість остаточно отямилася від дрімоти. Бо долоня боліла і досить сильно. Але щось різко змінилося з часу останніх подій, які вона пам’ятала. Бо зараз не було вітру і снігу, не було палок, якими її били, не було вовків. Було тепло, м’яке ліжко, пухова ковдра, на пораненій долоні бинт, на змучених ніжках вовняні шкарпетки. Хтось дбайливо перевдягнув її у чистий одяг, обробив синці і рани, навіть розтріпане неслухняне волосся сплели у косу. Та все одно, пам'ять повертала у не дуже приємні події, які відбулися день тому. Від цього очі розплющувати було страшно. Дивитися на тих, хто був у кімнаті було страшно, а раптом вони теж зроблять те саме, що й люди у місті?

Хоча, ці точно не знають, хто вона, бо, певно, не рятували б з лісу. Тож треба  спробувати приховати правду.

Десь поруч мелодійно дзенькнув срібний ланцюжок, і в серці цей звук відгукнувся болем. Від чого вії пурхнули до гори, відкриваючи світу ясну блакить очей.

Навпроти ліжка у великому кріслі сидів якийсь трохи згорблений дід, сиве волосся спадало на плечі, обличчя у слабкому світлі свічки відблискувало сріблом неголених щік. Він сидів, роздивляючись золотий кулон на срібному ланцюжку. Її кулон. Чи не єдину річ, яка по-справжньому належала тільки їй  і нікому більше! На очі навернулися сльози. Бо знову вона у пастці. Від учора усі навкруги стали злими і жорстокими! Хотіли відібрати у неї усе, навіть життя.

Дід, наче відчувши її погляд, відірвався від споглядання танцю відблисків на золотих крилах дракона.

– Це тобі належить.

 Вона не зрозуміла чи то питання було, чи твердження.

– Так, – швидкий рух , і ланцюжок опинився у неї у руці. – Це моє!

Дід хмикнув, знизав плечима і, здається, всміхнувся.

– Я і не намагався в тебе його забрати. Цікава річ, – він змовк, важко зітхнув, а за хвилину знову промовив, наче сам до себе, – дуже цікава…

Дівчинка наділа ланцюжок на шию і краще вкрилася ковдрою, ніби та могла її захистити.

Старий чоловік всміхнувся, зрозумівши.

–  То як твоє ім’я, вовча принцесо?

Серце обірвалося аж до п’ят від того, як він її назвав. В роті в мить пересохло, і слова прилипли до язика. Та заспокоївшись, вона насупилася і глянула на господаря цього місця з-під лоба.

–  Ніяка я не принцеса, і тим більше не вовча.

 Він схрестив руки на грудях і відхилився на спинку крісла. А звідкись долинуло моторошне завивання, яке змусило волосся стати дибки.

 – Не лякайся, це усього лише вірний слуга зими. Чому я тебе так назвав, бо знайшли тебе серед лісу, та ще й вовків там була ціла зграя.

Спогади про те, як вона там опинилася, змусили здригнутися усім тілом. А дід схилився, наче від важкого тягаря, потім знову підняв погляд свої безколірних очей на неї.

– Не бійся, дитино, тут тебе ніхто не скривдить. Обіцяю.

Вона так довго вірила чужим обіцянкам, а все он як обернулося. Та зараз тікати нікуди. І якщо вона не хоче опинитися серед  вовків у зимовому лісі, треба  спробувати хоч якось знову говорити з людьми. Врешті, не всі злі і погані, трапляються і такі, як той, що цей кулон подарував.

Старий чоловік мовчки чекав.

–  Рума мене звати, – буркнула дівчинка.

– О, – він налив якогось гарячого напою у глиняне горнятко і простягнув їй, то був духмяний трав’яний чай. – Для початку непогано. То звідки ти взялася у лісі?

Долоня боліла і це заважало тримати горнятко.

– І хто з тобою вчинив таке неподобство? Вовки лишають зовсім інші сліди.

Щось змінилося у його голосі, щось змінилося навколо, Рума це ясно відчула, світло свічки принишкло, і тіні на стінах стали густішими.

– Кляті протяги, – буркнув старий всміхнувшись, – ніде від них не сховатися. Дорас зовсім лютий цього разу.

– Коли він налітав на місто, такого не було. Ну холод і мороз. Трохи снігу, – промовила Рума, згадуючи різкий початок зими. За її життя Дорас налітав зненацька усього три рази. – Чекайте, а хіба ми не в Ґурті?

– Ні, – старий узяв і собі горнятко, – ми у горах. Так що, доки не скінчиться заметіль, ти гостюватимеш у «книжкових хробаків». Ти у бібліотеці.

– Де? – здивувалася дівчинка.

– У храмі мудрості і знань, – промовив жартівливо старий, помітивши її здивування, – це місце, де зберігається купа потрібних , і недуже, книжок та всяке таке.

– А-а, – дівчинка кивнула.

– То як, розповіси свою історію?

Вона знову насупилася і опустила погляд.

Дід підвівся з крісла, запалив ще одну свічку і пішов оглядати досить велику кімнату, наче йому було цікаво, що там ще є, окрім ліжка столика і крісла. Коли несміливе світло свічки освітило протилежну стіну, дівчинка аж рота відкрила. Бо уся стіна була суцільною шафою, з полицями вщерть заповненими книжками.  Золото на їхніх корінцях  відбивало світло маленького вогника.

– Я розумію, – повільно почав старий, оглядаючи полиці, – що причиною того, що з тобою трапилося, стали люди. Лихі люди. Тому ти боїшся усього. Але принаймні спробуй повірити – тут з тобою нічого подібного не станеться. Мешканці цього місця і мухи не образять, насправді. Ми писарі, бібліотекарі, хранителі, слуги… Зло дійсно гуляє по світу, але не в цих стінах, ми служимо мудрості і пам’яті.