пролог

У великій трапезній  старої бібліотеки сьогодні було досить людно і гамірно. Писарі, бібліотекарі, хранителі, слуги – усі зібралися у просторій світлій залі до вечері, усіх їх вабив до себе накритий стіл і величезний камін, який розпалили ще зранку, бо у гори прийшов холод.  Так відбувалося вже багато років. Як тільки Дорас (північний вітер) заводив свої пісні під склепіннями древніх залів, усі мешканці храму мудрості поспішали до старовинного каміну, котрий запалювали першим. Слуги розпочинали підготовку задовго до перших холодів, бо ж ніхто з упевненістю не міг сказати, коли дмухне своїм колючим холодом нещадний північний вітер.

Тож першим розпалювали головний камін, і увечері усі, хто закінчив свої справи, поспішали саме сюди. Тепло живого полум’я манило у цю залу мешканців старої бібліотеки, як метеликів, навіть тих, хто зазвичай віддавав перевагу вечері наодинці. Таких тут було небагато, але… Сам «старий» спустився зі своєї вежі, він хоч і любив слухати пісні Дораса, але сьогодні хотілося тепла.

Слуги люб’язно поставили велике крісло біля каміну і навіть принесли окремий невеличкий столик для головного хранителя. Той кхекнув, глянувши у вікно, повз яке пролітали перші сніжинки, охнув і опустився у дбайливо розкинутий на кріслі плед з грубої вовни.

       – Ох і дужий цього разу Білий Вовк…– видихнув старий, приймаючи келих з гарячим вином від хлопчини, одягненого у сіру робу молодшого хранителя.

Хлопчина поставив на столик тарілку з  тушкованим м’ясом і швидко зник. Зараз у молодших була купа справ, вони допомагали кухарям, які у такі вечори самі не справлялися.

Сивий і згорблений дід у кріслі знову зиркнув у вікно, потім на довжелезний стіл, над яким запалили сотні свічок у величезних свічадах, вдихнув аромат чудового вина у срібному келиху і з задоволенням відкинувся на спинку крісла.

      – Блаженство, – запах смачної їжі, гарне вино, завивання вітру за вікном і тепло від каміну зараз викликали неабияке задоволення.

      – Кому як, – почулося тихе бубніння позаду.

Це ж треба, писарі зайняли найближчий кут столу до каміну. І відчуття душевної рівноваги старого хранителя одразу кудись ділося. Та  він усього лише всміхнувся у відповідь.

      – Тафію, ти вічно бурчиш і чимось невдоволений, завжди. Так не можна.

      – А ти думаєш лише про себе, – похмуро відповів писар. – Ненмар і Корній досі не повернулися з міста. Вже вечір, і коли Білий Вовк розгуляється не на жарт, вони і згинути можуть в дорозі. Це гори і ліс.

Старий ковтнув пряного напою, і одразу стало тепло у всьому тілі. І бурчання Тафія наче перестали його доймати.

    – Ти справді так переймаєшся за долю Ненмара і Корнія, чи все ж таки за порожні бочки у винному льоху? – не відмовив собі у задоволенні вколоти Тафія хранитель, знову вдихнувши пряний аромат з келиха.

Ненмар та Корній дійсно мали б вже повернутися з припасами з міста. Бо коли перевали замете, то бібліотеки навряд чи хтось зможе дістатися. Цього разу першим скінчилося вино. Тож любителі хмільного напою дуже переймалися, що залишаться у темні зимні вечори з глеками наповненими, у кращому випадку, чаєм. Таких тут вистачало, а Тафія старий вважав найголовнішим знищувачем рубінової та бурштинової насолоди.

У відповідь на таке зауваження той голосно засопів і зробився кольору буряка, що немало повеселило старого. Але він приховав посмішку, пригубивши келих.

  –Та не сопи ти так, повернуться вони вчасно. Кому як не мені перейматися за це. Ти собі папір лиш брудниш і чорнила розливаєш, а мені треба дбати, щоб все працювало як слід.

Здалося, Тафій від люті почервонів ще сильніше. Але що він може сказати головному хранителю? Нічого, може тільки злитися і сопіти. Старий іноді любив подіставати деяких своїх підлеглих і отримував неабияке задоволення від того, хоча злим себе не вважав ніколи. Хто їм винен, що поводяться як віслюки і невдахи.

Він знову ковтнув теплого напою і відвернувся до вікна, вдивляючись у темряву. Срібна вируюча імла ставала все сильнішою. Дорас цього року вирішив одразу показати, хто тут господар, без прелюдій і довгих вітань. Крижані голки за вікном носились вихорами, здавалося, наче вони танцювали під моторошну пісню, яку співав вітер у димарі каміну. Хранитель знав її дуже добре і навіть радів приходу холоду з півночі, бо тепер у залах бібліотеки запанує тиша на довгих декілька місяців. Добре…

Усі роздуми про спокій раптом розлетілися сполоханими пташками від гуркоту прочинених дверей.  З коридору війнуло холодом. Старий бібліотекар аж вирівнявся у кріслі від несподіванки. До каміну поспішав чоловік, тепло вдягнений і замотаний сірим шарфом. Тож впізнати його можна було лише за зростом і шириною плечей. Ненмар. Так, це був він, сіроокий велетень з волоссям схожим на вигорілу солому. Усі, не тільки старий, здивувалися такій його появі, тож не одразу помітили, що той несе щось, загорнуте у хутряну накидку.

Ненмар без зайвих слів  опустився на коліна біля каміну і обережно поклав згорток на підлогу. І перше, що кинулося у очі – це темні мокрі коси, які з’явилися з-під хутра.

У  залі запала напружена тиша. Ті, хто вже встиг зайняти свої місця за столом, повставали з лав, намагаючись роздивитися, що ж такого приніс Ненмар.

Старий аж присвиснув і теж підвівся зі свого зручного крісла. Він відкинув накидку і здивовано підняв брови. На хутряній накидці Ненмара лежала дівчинка років дванадцяти, може, трохи більше. Вона була одягнена у тоненьку сорочку майже до п’ят, боса, вся перемазана брудом, а в деяких місцях кров’ю, на обличчі виднілися пурпурові синці. Дитя скрутилося калачиком, притискаючи до себе змерзлі руки, і трусилося усім тілом.

     – Кличте Ірсенію! І швидко! – гукнув старий хранитель і присів поруч з дівчинкою.