Розділ 20

Агнесса 

План прийшов до мене не раптово. Він зростав, як бур’ян — із болю, з приниження, з поглядів, які мали мене за об’єкт.

Я сиділа в тіні, поки вони вирішували долю родини. А тепер — я вирішую, хто в неї ще входить.

Перший, хто має зникнути — Лукас,ще один син італійського Альдо крім Ареса.

Він слабкий. Багато говорить. Але іноді — надто точно. Він уже встиг сказати, що “жінка не може бути лідером без чоловічого плеча”.

Його “плече” скоро знайдуть у воді.

Я призначила зустріч в ресторані на причалі. Від мого імені. Під виглядом “мирного обіду”.

Але замість мене прийде моя людина — Естер. Вона говорить спокійно. І стріляє ще спокійніше.

Це не просто демонстрація сили.

Це — демонстрація невидимої руки, що вже стискає горло всім, хто хоче мною керувати.

Я — та, хто навчилась мовчати, коли кричить усе всередині. Та, кого вважали зайвою на кожній нараді. Та, хто сиділа у кутку і слухала. Запам’ятовувала.

Тепер я в центрі. І все, що вони так дбайливо будували роками, — під моїми ногами.

І коли я сказала, що вб’ю того, хто спробує вирішити за мене, я не блефувала. Це не була гра. Це — закон. Мій.

Кров пахне інакше, коли це не твоя.

Вона гаряча. Вона говорить.

І ця — говорить мені, що це лише початок.

Я стою над тілом. Один із синів Нью-Йорка.

Маска злетіла, коли він упав.

Дурень. Він думав, що прийде до мене вночі і змінить баланс. Думав, що Агнеса — просто фігура в домовленості.

Я нахиляюсь над ним. Тихо кажу:

— Якщо ви вирішили, що жінка не може очолити імперію — я доведу вам протилежне. Але спочатку… вам доведеться поховати своїх синів.

Він прибігає першим. Мій… майже. Мій біль.

Його очі великі. Він кидається до мене, бере за руку. Я не відштовхую.

— Ти… — шепоче він. — Ти вбила його?

— А що, мала дати йому постріл в спину?

Я бачу, як він вагається. Він ще не знає, чи захищати мене, чи боятися. І це нормально. Бо я сама ще не вирішила, чи хочу бути захищеною… чи хочу, щоб боялись.

Я забираю руку.

— Це була лише спроба. Вони ще прийдуть. Тепер або ви — зі мною. Або будете наступні.

Я одна. Але не самотня.

Бо я знаю, що роблю.

У кожному клані — хтось, хто вже боїться. Хтось, хто мріє прибрати мене. Але вони забувають головне: я не граю за їхніми правилами.

Я створюю свої.

Другого дня.

Він стояв біля мого кабінету, спершись об стіну. Здавалося, чекав уже годину, але не міг увійти без запрошення. Мене це навіть розчулювало. Колись.

Я відчинила двері сама.

Мовчки.

Знайшла його очі — і не відвела.

— Заходь, — сказала я. Голос рівний. Хоча всередині все гуло.

Він ступив через поріг. Закрив за собою двері. Ми залишились самі. Нарешті без чужих вух. Але тиша між нами була гучніша за будь-які слова.

— Ти змінилася, — сказав він.

— Ні. Я просто перестала ховатися.

Він підійшов ближче, ніби шукав, де я ще та сама. Його очі говорили більше, ніж його рот. Вони кричали: “Я хочу тебе. Але я не розумію тебе.”

— Ці погляди, ці чоловіки… Агнесо, ти граєш з вогнем.

Я зробила крок до нього. Прямо в його особистий простір. Між нами — кілька сантиметрів.

— Це не гра. І не вогонь. Це я. Або прийми. Або відійди.

Він зціпив щелепи.

— Я боявся за тебе… Але тепер боюсь — за всіх, хто стане тобі поперек.

Я усміхнулась. Не холодно. Не жорстоко. Просто по-жіночому.

— Тоді не ставай між мною і моїм вибором.

Він різко взяв мене за зап’ястя. Не грубо. Але міцно.

— Я хочу тебе, Агнесо. Але я не знаю, чи витримаю, якщо ти станеш кимось, хто вміє лише вбивати.

Я не відвела погляду.

— А я не знаю, чи витримаю чоловіка, який боїться моєї сили,і ще одне: я твоя,але якщо ти захочеш зробити мені пропозицію,то спочатку,зрозумій,чи впевнений в мені,в собі,і саме головне в нас !

Я звільнила руку. Повільно, але рішуче.

Між нами знову з’явилась відстань

І я знала — якщо він залишиться, то зламається. Якщо піде — буде шкодувати.

Але я не збиралась зупинятися заради нікого.

Я не вірю в збіги.

Кожен крок — наслідок, кожен порух — сигнал.

— Що це?— він Арлан показує на стіл.

“Ти забула про справжнього ворога.”
Чорні букви на білому папері. Почерк чіткий, рішучий. Занадто впевнений, щоби це була простоя погроза. Це — попередження. Можливо навіть… подарунок.

Я переглянула записи з камер.

Ніхто не заходив.

Ніхто не виходив.

Ніхто, окрім нього.

Він.Мій біль. Він залишив би записку?

Справжній ворог. Кріс. Син Роберта.

Одна — значить сильна”

Дощ не йшов, але асфальт був вологим. Так завжди буває перед кров’ю.

Мотор працював тихо. Салон мовчав.

Позаду — два позашляховики охорони. У кожному по троє, в бронежилетах. Але я просила не виходити. Це мій хід. Моя гра.

На зв’язку — тільки один голос.

Той, що не здався. Той, що досі чекає

Арлан.

— Агнесо… ти майже на місці.

— Так. Ще сто метрів.

— Ти все ще хочеш йти сюди до нас?

Пауза.

— Я ніколи не була не сама, Ароане. Я була з собою. І мені цього вистачає.

Він мовчить, як і завжди, коли його розриває зсередини.

Потім:

— Я люблю тебе. Я не чекав цього моменту. Але… якщо він останній, то хай буде з цими словами.

Я взяла рацію ближче до вуст.

— Я люблю тебе, дурню. Але якщо помру — хай всі палають разом зі мною.

Поклала. Без патетики.

Я вийшла з авто.

Чорні лабутени — точні, мов постріл.

Кроки — по металу. По асфальту. По нервах тих, хто вже чекає всередині.

В руках — металевий кейс. Я знаю, що в ньому. Вони — ні.

І це вже ставить мене вище.

Навколо — темна промзона. Старий ангар, де мали відбутися “мирні переговори”.

Але я не вірила в мир.

Мир — це коли трупів уже нікому рахувати.

Двері ангару відчинились важко.