Розділ 17

Агнесса

Стоячи біля великого океану, я вдивляюся в горизонт, де небо зустрічається з водою, і схід сонця починає розмальовувати світ в ніжних відтінках рожевого, помаранчевого і золотого. Ранковий бриз охолоджує моє обличчя, а хвилі, що накочуються на берег, ніжно пестять мої босі ноги. Кросівки висять у мене в руках, і їх вага здається незначною в порівнянні з вагою думок, що заповнюють мою голову.

Ніч, проведена разом з Арланом, була як із іншого життя. Ми мчали вулицями Лісабону, відчуваючи вітер у волоссі і безмежну свободу. Кожен поворот, кожен миготливий ліхтар, кожен сміх і кожен погляд, який ми обмінювалися, все це здавалося як мрія, з якої не хотілося прокидатися. Але зараз, стоячи на березі океану, я відчуваю легкий сумнів, невизначеність, яка повільно заповнює моє серце.

Мої ноги, занурені в прохолодну воду, нагадують про реальність. Холодна вода приносить ясність розуму, але водночас додає ще більше питань. Чи правильно я все роблю? Цей питання безперервно звучить у моїй голові. Арлан, з його чарівною посмішкою і проникливими очима, стоїть десь позаду, мабуть, теж розмірковуючи над цим ранком, над тим, що сталося і що буде далі.

Я озираюся навколо, вдихаючи солоне повітря. Океан завжди здавався мені символом безмежної свободи, нескінченних можливостей. Хвилі, що постійно змінюються, несуть із собою обіцянку нового початку. Я відчуваю, як їхня енергія проникає в мене, надихаючи на нові кроки, нові рішення.

Відчуваю, як Арлан наближається до мене, його теплі руки обіймають мене ззаду. Його дотик м'який, але рішучий, і я раптом усвідомлюю, наскільки його присутність важлива для мене. Я нахиляю голову назад, притулившись до його грудей, і шепочу: "Я боюся, Арлане. Я не знаю, що саме, але мені ще так боляче."

Відчуваю, як його дихання торкається мого вуха, легке і ніжне. Він вдихає мій запах, і в цьому моменті є щось незбагненно інтимне.

– Не бійся, ми разом пройдемо через це,– його голос звучить спокійно.

–Що скажуть про нас батьки?— запитую я, не відводячи погляду від хвиль, що перекочуються на березі. Мої думки метушаться, і я не можу знайти відповіді на всі свої питання.Він усміхається, і я відчуваю його посмішку ще до того, як бачу її. 

–Нічого, адже моя мама знає вже все дуже давно,— каже він, стискаючи мене ще сильніше.

–Що ти маєш на увазі?— питаю я, повертаючи голову, щоб поглянути на нього. Його очі блищать у перших променях сонця, і я бачу в них впевненість і рішучість.

–Моя мама знає ті слова, які я говорив їй, коли розповідав про тебе, — тихо відповідає Арлан. Його голос повний ніжності і спогадів.

– Що ти їй говорив?– запитую.

– Я говорив очима,тому що вона бачить,як я дивлюся на тебе,– цілує мене в плече.–Я розповідав їй про тебе, про те, як ти змушуєш мене відчувати себе живим. Вона знає, наскільки ти важлива для мене."

Слухаючи його, я відчуваю, як напруга повільно відпускає мене. Його мама знає... Вона завжди була для нього підтримкою, і якщо вона прийняла нас, то, можливо, й інші зможуть. Але найбільше мене заспокоює те, як Арлан говорить про нас. У його словах є впевненість і рішучість, яких мені зараз так бракує.

–Мені ще боляче, — зізнаюся я, опустивши голову. Сльози підступають до очей, але я стримую їх. Арлан м'яко піднімає мою голову, змушуючи мене дивитися йому в очі.

–Я знаю, — каже він, ніжно стираючи сльози з моїх щік.–Але ми разом, і ми подолаємо це. Я завжди буду поруч з тобою, що б не сталося.

Його слова проникають глибоко в моє серце, і я відчуваю, як біль поступово відступає, залишаючи місце для надії і віри в наше спільне майбутнє. Я вдихаю морський бриз, відчуваючи, як новий день приносить із собою нові можливості і нові шанси.

Арлан стоїть позаду мене, обіймаючи мене своїми сильними руками, і я розумію, що ми зможемо впоратися з усім, поки ми разом. Його дихання на моєму вусі, його слова підтримки — все це нагадує мені про те, наскільки ми важливі один для одного.

– Ти смачно пахнеш... – я повернулася до нього,посміхнулася,а він зробив те саме.

– І що ти відчуваєш?– захохотіла я до нього.

–Океан,пісок...–він взяв пасмо мого волосся і вдихнув запах.–Ваніль і легкий кокос, ось що я відчуваю,– він зробив невелику паузу, тим самим поправив знову пасма волосся, які падала мені на обличчя через вітер.

– Мені приємно,– ледве тягну слова.

– Не потрібно,– не зрозуміло говорить.

– Що не потрібно?– його очі бігають по моєму обличчі. Він уважно стежить за мною,а я за ним.

– Я завжди буду тобі це говорити,Агнесо,мені не потрібні причини,щоб говорити тобі,яка ти на запах,або ж,як саме ти одягнена,тому що ти завжди в моїх очах інша!– промовляє до мене. Він з уважністю вивчає мене.

– Іншою?– його очі стали більшими.

– Так,такою моєю...– тяжко дихає на мене.

– Тобі тяжко це говорити?

– Просто я так довго чекав,коли скажу тобі це,моя Несса,– продовжує дихати,а я за ним.– Чекав цей момент,щоб ось так стояти біля океану з тобою...

– Це реальність, Арлане,– він був у відчаї,але дивитися на мене.

– Це точно не сон?– ніби зараз заплаче переді мною.

– Не сон,я біля тебе, можливо навіть в твоєму серці,– я відчуваю в собі надію,коли кажу ці слова саме що нього.– Але мені так страшно...

– Чому?– я повернулася до океану,поглянувши на легкі хвилі.

– Відчуваю,що щось буде погане,щось можливо в нашій родині,– моє серце розривається, від цього стає ще більш холодніше.

– Не потрібно навантажувати себе цим,– говорить Арлан.

– Але я наслідниця свого батька,– я повертаюся до нього обличчям.–Мені буде складно,адже зараз все накопичується на мені...– відчуваю,як хочу знову плакати,– Мій брат не сяде на місце мого батька чи мами,він не досягнув зрілості та розуму,так, можливо я не правильно щось кажу,але це так.

– Я тебе чудово розумію...

– Ні,не розумієш,Арлане,– крикнула на нього.– Зараз виникли сумніви за наших людей,є вороги,в світі мафії вони завжди будуть!– бачу,як він махає головою.