Розділ 15

Агнесса

Минуло 3 дні.

Сидячи на високому стільці посеред великої сцени, я відчувала, як простір навколо мене наповнюється енергією. Місця для гостей ще були порожні, але я вже могла уявити, як скоро вони заповняться людьми, які прийшли насолодитися музикою. Мої ноги мимоволі били по підлозі, ловлячи ритм, що лився з музичних інструментів, над якими працювали мої знайомі хлопці.

Нік та Джейн, два талановитих гітариста, стояли поруч, налаштовуючи свої гітари. Їхні пальці впевнено ковзали по струнах, створюючи гармонійні мелодії, що відлунювали в моєму серці. Я спостерігала за ними, захоплюючись їхньою майстерністю та відданістю музиці. Кожен їхній рух був точним і продуманим, як у справжніх митців.

Ян, наш барабанщик, сидів за своїми барабанами, потопаючи у власному світі ритмів і звуків. Його удари були чіткими і потужними, немов удари серця, що задавали тон усьому музичному полотну. Я відчувала, як ритм заполоняє моє тіло, змушуючи мене підспівувати кожному удару, кожній ноті. Барабани Яна завжди були як магія для мене, вони мали здатність піднімати настрій і наповнювати душу енергією.

Сцена була нашою творчою лабораторією, місцем, де ми могли виразити себе через музику і слова. Величезний простір переді мною здавався безмежним полотном, готовим прийняти будь-який наш витвір. Світло прожекторів м'яко освітлювало сцену, створюючи атмосферу затишку і водночас напруженості перед майбутнім виступом.

Звуки музики змішувалися зі спогадами. Я пригадую, як ми всі разом починали грати, як кожна репетиція була кроком до здійснення наших мрій. Ми були не просто колегами, ми стали сім'єю, об'єднаною спільною метою і пристрастю до музики. Кожен наш концерт був святом, моментом, коли ми могли поділитися своєю енергією та емоціями з глядачами.

Мої думки переривалися кожного разу, коли я ловила погляд когось із хлопців. В їхніх очах я бачила відображення власних почуттів: хвилювання, радість, надію. Ми всі розуміли, що попереду нас чекає важливий момент, і ми були готові віддати все, щоб він став незабутнім.

Мої ноги продовжували бити по підлозі в ритм музики, що звучала навколо. Кожен удар барабанів, кожна нота гітари були нагадуванням про те, що ми на правильному шляху. І хоча сцена була порожньою, я знала, що незабаром вона наповниться життям і звуками, які ми створимо разом. Цей момент був нашим, і ми були готові розділити його зі світом.

– Що якщо ми додамо в твою пісню,ту,що ти танцюєш без музичних інструментів,ми додамо трішки гітари? Як тобі така ідея?– перебиває мене своїм запитанням Нік. Я поглянула на нього,який стояв праворуч. Можливо він має рацію,щоб трішки додати мелодії гітари.

– Ми можемо спробувати зараз,щоб почути,– він махнув головою.

Просто промовчи
Для цього тисячі причин
Кожен подих
Серце зводить
Просто подивись
Вже не буде, як було колись
Я поруч,
Я скрізь

Дві чорні троянди,
Дві зради,
Дві правди
Просто помовчи
Вже не буде, як колись
Я поруч,
Я скрізь.

Стоячи на сцені з мікрофоном в руках, я відчуваю,як слова течуть із моїх вуст самі по собі. Вони наче давно чекали на цей момент, щоб вирватися назовні. Кожна фраза, кожне слово було насичене емоціями, що накопичувалися всередині мене протягом довгих місяців. Моя пісня була відлунням усього, що я пережила, і тепер вона лунала в порожньому залі, відбиваючись від стін і розчиняючись у повітрі.

Звук гітари доповнював мої слова, створюючи гармонійний фон для мого голосу. Їхні гітари співали разом зі мною, створюючи мелодію, яка проникала в саме серце.

Кожна нота, кожне слово були відображенням мого внутрішнього світу. Я співаю про те, що мене турбувало, що надихало і що змушувало рухатися вперед. Моя пісня була моєю сповіддю, і я відчувала, що вона знаходить відгук у серцях моїх друзів, що грають поруч зі мною. Їхні очі, повні розуміння і підтримки, додавали мені сили продовжувати співати.

Я продовжувала співати, віддаючи всі свої почуття кожному слову, кожній ноті. Мій голос лився в простір, заповнюючи його своєю присутністю. Я відчувала, як музика об’єднує нас, робить нас сильнішими. І хоча зал був порожнім, я знала, що наші пісні знайдуть своїх слухачів, які зможуть відчути те саме, що і ми.

Цей момент був нашим, і ми були готові поділитися ним зі світом. Моя пісня була моєю історією, моїм шляхом до себе. І я відчувала, що попереду нас чекають ще багато таких моментів, коли ми зможемо бути разом на цій сцені, створюючи музику, що проникає в саму душу.

В колі ліхтаря
Сором'язлива стану я
Хай мене судять
Всі, хто не люблять
В келиху вина
Бринить моїх гріхів сльоза
Ла ла ла ла ла ла ла

Закривши очі на одну мить, я відчула, як моя душа відпочиває в музиці. Це був короткий момент перепочинку, наче я занурилася в світ, де існують лише звуки і ритми. Але коли я знову відкрила очі, побачила те, що не очікувала. У залі, який був порожнім кілька секунд тому, сидів Арлан. Він дивився на мене з такою інтенсивністю, що моє серце забилося швидше.

Арлан сидів у першому ряду і аплодував. Його оплески були гучними і щирими, їх звук відбивався від стін і заповнював простір. Я бачила, як його очі сяють від гордості і підтримки. Цей момент був наче магічний, незбагненний. У моєму серці відразу з'явилося непорозуміння і сум’яття. Я не могла зрозуміти, чому він тут і чому саме зараз.

Арлан встав і почав йти до сцени. Кожен його крок віддавався в моєму серці ледь помітним ударом. Мене охопило бажання зупинити його, сказати, щоб він пішов геть. Ці емоції боролися з радістю від його присутності. Я підвелася зі стільця, і моє тіло напружилося від змішаних почуттів. Я не знала, що сказати або як реагувати. Бажання вигнати його з залу, щоб зберегти свою внутрішню рівновагу, зростало в мені з кожним його кроком.