Розділ 14

Агнесса

Сидячи на лікарняному ліжку в своїй палаті, я перебирала пальці, намагаючись втекти від спогадів про ту жахливу ніч. Пам'ять про те, як над мною знущався хлопець, який тільки запросив мене на вечірку, била по мені хвилями болю і сорому. Я намагалася не думати про це, але з кожною хвилиною відчувала, як спогади знову і знову піднімаються з глибин моєї свідомості.

Мої руки тремтіли, перебираючи пальці, і я змушувала себе зосередитися на чомусь іншому. Будь-яка думка, будь-який образ, лише б не бачити його обличчя, не чути його голос, не відчувати ту страшну безпорадність. Наче крізь туман я намагалася згадати щасливі моменти, але біль був занадто сильним, а темрява цієї ночі занадто густою.

Раптом звук дверей, що відчинилися, вирвав мене з цих думок. Моє серце затріпотіло від несподіванки. Я підняла голову і побачила, як до палати входять мама і тато. Їхні очі були повні болю і співчуття, вони мовчки дивилися на мене, ніби боялися, що будь-яке слово може зламати мене остаточно. За ними йшла моя хрещена мама, хрещений тато Ендрю, дядько Алан та його брати. Всі ті, хто зараз міг підтримати мене, оточили мене своєю любов'ю і турботою.

Мама підійшла першою, її очі наповнилися сльозами, коли вона обійняла мене. Її обійми були такими ніжними, такими теплими. Я відчула, як сльози почали капати з моїх очей, і не могла більше стримуватися. Всі ті емоції, які я тримала в собі, прорвалися назовні. Мама тихо шепотіла слова:

– Я поруч зараз,все добре!–я відчула, як її любов огортає мене, допомагаючи забути хоч на мить той жах.

Тато підійшов наступним. Він не міг знайти слів, але його присутність, його сильні руки, що тримали мене, були більш ніж достатніми. Його мовчазна підтримка, його сила, були тими, чого я так потребувала. Він обійняв мене, і я відчула себе маленькою дівчинкою, яка знайшла захист в обіймах свого батька.

Хрещена мама і хрещений тато Ендрю стояли поруч, їхні обличчя виражали сум і співчуття. Вони теж підійшли ближче, і я відчула, як їхні руки торкаються моїх плечей. Їхні слова були тихими, але наповненими щирістю і любов'ю. Вони були моєю другою родиною, і їхня підтримка була не менш важливою.

Дядько Алан та його брати стояли трохи далі, але їхні обличчя теж виражали тривогу і біль. Вони були готові захистити мене, допомогти, зробити все, що в їхніх силах. Я знала, що не залишуся одна в цій боротьбі, що у мене є сім'я, яка завжди буде поруч.

Ця хвилина, коли всі вони зібралися навколо мене, стала для мене моментом відродження. Я відчула, як їхня любов і турбота наповнюють мене, даючи сили боротися далі. Біль і страх не зникли, але я знала, що з їхньою підтримкою зможу подолати все. Ті, хто зараз були поруч, стали моїм світлом у темряві, моїм надійним оплотом у боротьбі за своє відновлення.

– Ми можемо їхати додому?– мій голос тремтить. Це й не дивно. Зараз мені так боляче. Боляче моєму серцю. Тіло пройшло так сильно боліти,а от серце...

– Так,ми сьогодні хочемо провести всі разом час в нашому колі,як тобі така ідея?– чую питання,яке прозвучало від мами. Я поглянула на неї,стараючись посміхнутися їй.

– Це буде чудово,адже я так хочу поговорити з усіма вами!– я ледве стримуюсь,щоб не хвилювалися та не заплакати.

– А ми хочемо провести цілий вечір саме з тобою,зірка!– сказав хрещений Ендрю,який так щиро посміхнувся мені.

– Ми тебе любимо,пам'ятай про це!– це вже був голос хрещеної Ніколь.

Всі навколо мене зблизились, обійнявши з такою ніжністю і любов'ю, що я відчула, як відлягає тяжкість і біль, хоч на мить. Їхні обійми були міцними і теплими, як захисний кокон, у якому я могла сховатися від жахів, які пережила. Я відповіла їм, притискаючись до кожного з них, відчуваючи биття їхніх сердець, що билися в унісон із моїм. Цей момент був наповнений такою глибокою емоцією, що сльози самі по собі потекли з моїх очей.

Після того, як вони відпустили мене, я зібрала всі сили, щоб піднятися з ліжка. Кожен рух зараз пронизаний болем, але я знаю, що повинна продовжувати йти вперед. Всі ці люди прийшли підтримати мене, і я не могла дозволити собі залишатися слабкою. Я відчула, як їхня підтримка дає мені силу і рішучість боротися далі.

Триматися на ногах було нелегко. Мої м'язи ще не відновилися після тієї страшної ночі, і кожен крок нагадував про пережитий жах. Але я зібрала всю свою волю в кулак. Я взяла за руку тата і свого хрещеного батька. Їхні руки такі теплі і міцні, вони тримали мене з такою обережністю, ніби я була найціннішою крихкою річчю у світі.

Крок за кроком ми почали рухатися до виходу з палати. Я відчувала, як кожен із них підтримує мене, даючи сили рухатися вперед. Вони були моїм опорою, моєю надією на краще. Я відчувала, як їхня любов і турбота огортають мене, і це надавало мені мужності зробити кожен наступний крок.

Ходити було все ще боляче, але я знала, що повинна зробити це. Кожен крок вперед був кроком до одужання, до відновлення, до повернення до нормального життя. Я відчуваю, як кожен рух віддаляє мене від того жаху, що я пережила, і наближає до майбутнього, де мене оточують люблячі люди.

Виходячи з палати, я відчувала, як кожен крок стає легшим, як кожен рух наповнює мене новою енергією. Я знала, що шлях до одужання буде довгим і важким, але з цими людьми поруч я могла подолати все. Вони були моєю родиною, моєю опорою, і я відчувала, як їхня любов і підтримка допомагають мені робити кожен крок вперед.

Я знала, що з ними я зможу пройти через все, що б не чекало попереду. Їхня підтримка була для мене неоціненною, і я відчувала, як їхня любов наповнює мене новою силою і рішучістю. Ми йшли вперед разом, і я знала, що з ними я зможу подолати будь-які труднощі.

– Тобі вже краще?– тихо запитує дядько Ендрю,який був праворуч від мене. Він міцно стискає мою руку,ніби я скло,яке може розбитися після невдалого походу.

– Ви лікуєте мене своїм коханням!– відповідаю. Він посміхнувся,а потім поглянув вперед на кородор,який вів до виходу з лікарні.