Розділ 13

Арлан

Сиджу у великому кріслі, вдивляючись у пустоту перед собою, а думки кружляють у голові, немов безжальні круки. Агнесса… Вона була тут, так близько, але водночас так далеко. Я згадую наші останні розмови, її холодний погляд і слова, які різали по живому. Вона не захотіла нормально поговорити. Чому? Що я зробив не так?

Кожна деталь тієї розмови повертається до мене, немов хвилі на березі, знову і знову. Вона відвернулася, залишила мене наодинці з моїми думками, залишила мене в темряві. Мої руки нервово стиснули підлокітники крісла, нігті вгризаються у тканину, залишаючи сліди.

Я жалкую про кожну хвилину, яку не провів з нею, про кожне слово, яке не сказав. Вона була для мене всім, а я не зміг врятувати її. Відчуття безпорадності нависає наді мною, як важка тінь. Я не знаю, що робити, куди йти. Її біль став моїм болем, її страждання відгукуються в моєму серці. Вона була там, така вразлива, і потребувала підтримки, а я не знайшов сил, щоб зробити те, що мав – врятувати її.

Зараз я сиджу тут, відчуваючи глибоке каяття і безвихідь. Якби я міг повернути час назад, я б зробив усе по-іншому. Я б не дозволив їй піти, не дозволив би їй залишитися наодинці зі своїми страхами і болем. Але тепер вже пізно, і це відчуття втрати роз'їдає мене зсередини.

Моє життя, яке здавалося таким впорядкованим і зрозумілим, раптом стало безглуздим і порожнім. Я намагаюся знайти сенс, знайти відповіді, але все, що відчуваю, – це біль і розпач. Що робити тепер? Як продовжувати жити, знаючи, що я підвів її?

Я почав перебирати всі можливі варіанти в голові, намагаючись знайти хоч якусь нитку, за яку можна було б ухопитися. Але кожна думка, кожен спогад приводили мене до того ж висновку – я не зміг захистити Агнессу, і тепер я живу з цим тягарем.

Вона завжди була такою сильною, такою незалежною. І тепер, коли її більше немає, я відчуваю, як втрачаю частинку себе. Мені потрібно було бути поруч з нею, підтримувати, допомагати, а не сидіти тут у порожнечі, з жалем і розпачем.

Але що тепер? Як жити далі з цим болем? Як знайти в собі сили, щоб рухатися вперед, коли здається, що весь світ зупинився? Я відчуваю, що мені потрібно знайти відповіді, знайти якийсь шлях, але цей шлях був прихований у темряві, і я не знаю, куди йти.

Мої думки знову повернулися до Агнессу. Вона заслуговувала на більше, ніж я зміг їй дати. Вона заслуговувала на щастя, на життя без болю і страждань. І тепер я тут, намагаючись зрозуміти, як виправити свої помилки, як зробити так, щоб її смерть не була марною.

Я знаю, що не можу змінити минуле, але можу зробити все можливе, щоб жити так, як вона хотіла б, щоб я жив. Можу присвятити своє життя тому, щоб допомагати іншим, щоб врятувати тих, кого ще можна врятувати. Можу знайти силу в собі, щоб боротися, щоб не дозволити цьому болю зламати мене.

– Мені говорили,що ти був у Агнеси...– раптом чую голос. Я поглянув на голос,а там стоїть Елдер.

– Був...– відповідаю.

– Як я розумію,щось сталося між вами,що ти не зміг врятувати хоч когось в своєму житті,– голосно говорить він. Так само стоїть на своєму місці,ніби його ноги прив'язали.

– Не зміг,– він починає сміятися,але так дивно.

– Ну звісно,я навіть і не сподівався на щось інше!– вже кричить.

– Я не хочу з тобою сваритися,Елдере,– спокійно пояснюю.

– А я не хочу,щоб моя сестра страждала, особливо від тебе теж,– говорить він.– Я знайду,хто зробив з моєю сестрою таке,обіцяю,що не дам,щоб вона страждала. А ти робиш,що тобі вбриде в голову!

– Мені теж за неї боляче,– він махає головою, заперечуючи мені.

– Тоді, треба було слідкувати на тій трясця вечірці,щоб з нею все було добре,а замість цього,я бачив,як ти вилизував тіла інших дівчат!– він підходить до мене,а я встаю з місця.

– Де був ти тобі,Елдер?– запитую. Бачу,як він нервує,але я не меньше.

– Я хоч не був таким дурнем,як ти,а поводив себе нормально!– не приємно чути це від нього,адже ми з ним так добре дружимо.

– А що я міг зробити?– він підіймає свої брови і дивиться на мене з гнівом. Бачу такий самий погляд,як і в Агнеси,коли в неї гнів.

– Хочаб взяти слухавку,коли вона телефонувала до тебе,чорт забирай!– крикнув мені в обличчя. Можливо,він має рацію. Треба було це зробити,але я був дурнем,і залишаюся ним зараз перед Елдером.

Я стояв, дивлячись на Елдера, який стояв навпроти. Він був серйозний, його очі випромінювали рішучість і суворість. Я не став заперечувати йому, розуміючи, що він правий. Мені треба було думати головою, приймати правильні рішення, а не діяти наосліп, підкоряючись емоціям. Елдер завжди був тим, хто говорив правду, навіть коли вона була болючою. І зараз його слова відлунювали в моїй свідомості, змушуючи мене відчувати глибоке розкаяння.

Мої думки раптово перериває звук дверей. Я повертаю голову і бачу, як у будинок заходять мої батьки. Їх обличчя напружені, повні тривоги і занепокоєння. Вони зупиняються на мить, оцінюючи ситуацію, перш ніж зробити кілька кроків вперед. За ними заходить моя сестра Валерія, яка теж виглядає стурбованою. Вона завжди була поруч, завжди підтримувала мене, навіть коли я робив помилки.

Слідом за ними заходять батьки Агнеси.Їх присутність додає ще більше тяжкості моменту. Вони завжди ставилися до мене як до свого сина, і я відчуваю, що підвів їхні очікування. Їхні обличчя відображають розчарування і смуток.

Останніми заходять дядько Ендрю, дядько Джеймс, дядько Фелікс та дядько Алекс. Їхня присутність лише підсилює відчуття відповідальності, яке я відчуваю. Всі ці люди були для мене прикладом, їхня думка завжди була важливою для мене. І зараз, бачачи їх тут, я відчуваю ще більшу провину за свої помилки.

Моя мати підходить першою. В її очах я бачу сум і розуміння. Вона не говорить нічого, просто кладе руку мені на плече. Її дотик теплий, але в той же час нагадує про те, що я підвів її. Мій батько стоїть поруч, його обличчя серйозне, він намагається зберігати спокій, але я бачу, що йому важко.