Розділ 9

Агнесса

2 роки тому. Іспанія, Барселона.

На шепітні сплески, я підняла свій погляд на сцену. Там, серед моря світла та тіней, стояв він - Арлан Скотт. Моє серце враз зупинилося, а біль, який я відчувала, здавалося, став ще глибший. Його музика колись линула в моєму серці, а тепер, коли я дивилася на нього, вона здавалася віддаленою спогадом про минуле щастя. Люди навколо мене радісно вибухали аплодисментами, але я лише стояла тут, відчуваючи себе як чужа серед власної толпи.

Звукова хвиля вражень і болю переповнювала моє серце, але я розуміла, що він не повинен бачити моїх сліз. Старанно приховуючись за спиною інших людей, я сподівалася, що мій біль залишиться невидимим у цій морі анонімності. Погляд за поглядом, я пливла серед тіней, стараючись втратитися в тлі. Лише таким чином я могла залишити своє серце у минулому, поки він не виявив мене серед цієї гущі людей.

Приїхала я сюди, на цей величезний концерт, не для гучних сплесків та вигуків фанів, а для того, щоб почути його голос. Його, що завжди мріяв лунати на великих сценах. І ось я стою тут, перед цим величезним морем людей, що тягнеться до самого горизонту. Сцена така велика, а люди, що ще залишилися позаду мене, здаються такими далекими. Але коли перші ноти проникають у мої вуха, я відчуваю, як музика заповнює кожну клітинку мого тіла. Це була не просто мелодія, це був голос, який я так довго мріяла почути. І в цей момент, у цій морській хвилі звуків, я відчула, що це було того варте.

Уночі я тобі так просто під гітару

Заспіваю всі свої пісні!..

Розкажи, чому лише про тебе

Написані вони?..

Я тобі так просто під гітару

Заспіваю аж до темноти!..

Як зізнатися в усьому - не знаю...

Світло ніжно обливало його сидяче тіло, коли він, упевнено тримаючи гітару, віддавався музиці. Його пальці легко сковзали по струнах, як майстерно вишитий візерунок, даруючи звук, що здавався магічним. Його голос лунав, переплітаючись з мелодією, як золотиста нитка, що виткана у вечірньому світлі.

Але раптово все змінилося, коли на великому екрані з'явилися фотографії. Ці фотографії - мої. Моє обличчя, мої очі, мої посмішки, затягнуті у кінець невинними спогадами. У цьому моменті я відчула, як біль і сором переповнили моє серце, але я не могла відвести свого погляду від екрану. Ця непередбачувана зустріч з минулим змінила все, і я більше не могла залишитися тією ж самою, що стояла тут серед тисяч людей.

Уночі я тобі так просто під гітару

Заспіваю всі свої пісні!..

Розкажи, чому лише про тебе

Написані вони?..

Я тобі так просто під гітару

Заспіваю аж до темноти!..

Як зізнатися в усьому - не знаю...

Що все присвячую тобі...

Пісня лунава, наповнюючи цілий простір гучними акордами і вибухами емоцій. Люди навколо мене кричали, піднімаючи свої руки в радісному захваті, але я залишалася непорушною, мов укріплений острів, вцілівший у морі емоцій.

Мій погляд все ще зберігався на екрані, де з'являлися різні фотографії і відео, спогади про минуле, коли ми ще були разом. Навіть разом з ним. Але коли я поглянула на нього, що продовжував співати на сцені, я відчула, що вже не чула нічого. Лише мій погляд залишався прив'язаним до екрану, а всередині мене шалено горіла ненависть.

Навіщо все це? Чому знайомий образ перетворювався на незнайомця, а злетіла пам'ять про щасливі дитячі дні стала лише образом минулого? Ці питання несли важку тягар втрачених спогадів і розчарування, яке плекалося в моєму серці.

І мені більш нічого не треба,

Дістати б поглядом її очей,

З нею в трьох метрах я над рівнем неба,

І ще вище давай втечем!

Вона хотіла будувати плани на майбутнє,

Вона за стільки часу так і не змінилася,

Вона уміла не показувати при присутніх,

Але не плакати так і не навчилася...

Вона хотіла надто високо завжди літати,

Та низька стеля їй цього не давала...

Я хочу, щоб цей приспів ти запам'ятала!

Наш час

Звуки гітари відлунювали зверху, легко проникаючи через мої вуха, але я старалася не зважати на це. Мої пальці вже були звиклі до рухів, якими я прикрашала іграшку для ялинки, що лежала в моїх долонях. Цього року батьки вирішили, що це буде моя робота.

У той час, коли я дбайливо прикрасила кожну гілочку іграшкою, на вулиці батьки та інші дорослі розмовляли між собою, сміючись і ділившись новинами. Я стояла тут, серед свого маленького світу, відчуваючи тепло і затишок, який випромінювала ця робота. Навколо мене була спокійна атмосфера, що змушувала забути про звуки гітари та всі інші турботи.

–Допомогти?– я не очікувала цього,напевно,тому я й підстрибнула,повернувшись до нього. Я бачу його,який був невеликою посмішкою,йдучи до мене.

– Пробач,що?– перепитую. Не розумію,що саме він хоче від мене.

– Допомогти з прикрашанням?– він показав на кульку,яка в моїх руках,а я за мить поглянула теж не неї.

– Ох,ні, дякую,мені вистачає проблем,не хочу ще собі рднуу вигляді тебе,– вирішую,що треба закінчити з розмовою,тому продовжую робити все,що треба.

– Добре,але я не відстану від тебе,– чорт. Чую,як він починає йти до неї.

Відчула, як він став позаду.Чула, як він вдихав запах, який розгортався навколо нас, сплітаючись з ароматами весняного повітря. А потім, коли він повернув голову у напрямку, звідки лунали голоси, я розуміла, що там були мої батьки.

Ще трохи і я мігла б побачити його обличчя, але я трималася міцно, продовжуючи стояти до нього спиною. В цей момент мої думки були сховані глибоко всередині, і я більше не звертала уваги на змішаний ланцюг почуттів, що бурхливо обурювалися всередині мене. Я просто стояла тут, у своєму власному світі, відчуваючи присутність його навпроти, але не дозволяючи йому відкрити мене знову.