Розділ 8

Арлан

У цій темній кімнаті, де тільки тіні малювали свої контури на стінах, я сидів, заглиблений у свої думки. Ця кімната була моїм притулком, моєю затишною оселлю під час літніх канікул, новорічних свят і безлічі інших незабутніх моментів. Цього разу я обрав провести новорічний вечір саме тут, в цій кімнаті, сповненій спогадів і втілення дитячих фантазій.

Сім'я Аллен була надзвичайною, особливо тітка Софія, яка завжди зігрівала моє серце своєю турботою та ласкою. Проте найбільша зміна стосувалася Агнеси. Вона так змінилася, що важко було впізнати в ній дівчину, яку я колись знав. Наші кімнати були сусідніми, але я відчуваю, що між нами виникла відстань, непрохідна якась прірва, яку я марно намагався перестрибнути.

Сидячи з гітарою в руках, я пропускав пальці по струнах, відтворюючи мелодію пісні "Sigue", яка здавалася відгоміном минулого, сповнена спогадів про Агнесу. Звуки музики перепліталися з моїми думками, ніби малювали образ її обличчя перед моїм внутрішнім поглядом.

Мій погляд зупинився на відчиненому балконі, де вітер ласкаво лоскотав засинілі листя дерев. Часом здавалося, що вітер несе з собою шепіт її імені, і я слухав цей мелодійний шепіт, поки звуки музики не розплуталися в моїх власних спогадах і почуваннях. Але все ж таки звуки біля моїх дверей змусили мене зупинитися.

Стук в двері, я почув, як вони розійшлись, відкриваючи шлях для нового відвідувача. Моє серце зробило скок, коли я побачив свою сестру Валерію, вона стояла там у своїй рожевій піжамі. Образ її м'яких волосся, що ледь прилягали до її плечей, та яскравих очей, які завжди виявляли її доброту і турботу, викликав у мене хвилювання і теплі почуття родинного зв'язку.

– Можна?– запитує мене, натякаючи,щоб увійти.

– Звісно!– вона посміхнулася,а потім увійшла. Вона почала перебирати ногами по підлозі,тихо зачиняючи двері.

– Я можу побути з тобою?– знову запитує,роблячи ще кроки до мене. Вона перебирає свої пальці рук,а потім поглянула на мене.

– Тобі можна все,– відповідаю. Її посмішка стала більшою мірою. 

– Тільки тобі щось довіряю...– ніби щось недоговорює вона. Сідає біля мене,в я відкладаю свою гітару подалі.

– Щось сталося?– її погляд був внизу,а руки взялися за мої. Холодна. Навіть дуже.

– Ні...Це мені треба запитати?– натякає,але не до кінця.

– Запитуй,ти ж знаєш,що в мене немає секретів від тебе!– вона махає головою. Знає вона. Ми з самого дитинства не роздільні. Я завжди мріяв про сестру. В мене не було такого раніше.

Я ще досі пам'ятаю її маленьке тіло,яке батьки принесли додому. В мене не було такого в дитячому будинку так,як мої батьки забрали мене звідти. Я не знаю своїх рідних батьків по крові,але мої рідні батьки це зараз нинішні. Моя мама–Ніколь та тато — Алан. Я сам обрав собі маму,я сам підійшов до неї та назвав її своєю мамою. Я вже тоді знав,що вона буде моєю мамою.

– Що між вами...– ледь-ледь сказала,– Що у вас з Агнесою?– закінчує,а я поглянув на неї.

– І це те,що ти хотіла запитати?– трішки з насмішкою запитав. Її очі стали більшими.

– А що? Я твоя сестра!– я почав сміятися. Це насправді так смішно.

– Так,ти моя сестра.

– Ось,тому відповідай!– вона вперто дивитися на мене. Вся в батька.

– Нічого між нами,вона ненавидить мене,– махає головою.

– Так...Я це бачу,але є погляди,які помітила не тільки я,– напевно вона говорить за батьків.

– Ти за батьків чи що?– вона відвела свої плечі вгору,а за мить опустила їх. Я так і знав. Все вони помічають.

– Можливо,але я точно це помітила,– вона тихо сміялася,але я чув її сміх.

– Де вона зараз?– вона поглянула на мене. Очі сестри стали більшими. Вона знає,про кого я говорю.

– Брате,то ти закоханий? Якщо ж запитуєш мене про неї,то напевно так і є!– вона почала сидячи стрибати по ліжку. Вона що радіє?

– Моя сестра багато мріє,чи не так? Ось наприклад,як там Гордій?– вона зупинилася. Чую,як вона тяжко дихає,але в той же час червоніє від мого питання,– І хто там говорить,о закоханий? Ти вже сама вилала себе,що тепер червона,як помідор!– Валерія торкнулася долонями своїх щік,щоб хоч якось сховати їх.

– Так,добре, більше не буду,але ти перший мені про це говори,вона прикрашає новорічну ялинку,можеш приєднатися до неї,– починає вставати,все так само тримаючи руками свої щоки.

– Вже йдеш,а як же Гордій?– біжить до дверей. Сміюся. Не можу стримати сміх.

– Наступного разу!– вибігає з кімнати. Ох,як же тяжко мати сестру,яка вже більше всього починає закохуватися.

Вставши з ліжка, я розгублено поглянув праворуч, в бік балкона, відкритого для вітру, що дарував свіжість і легкість. Піднімаючи себе на ноги, я відчував, як пружний підлога підстрибує від мого кроку.

З кроку на крок я прокладав шлях до дверей, впевнено крокуючи, знаючи, що за ними мене чекає щось особливе. Моє серце билося швидше, наповнюючи мене очікуванням і радістю перед зустріччю з нею, яка, за словами моєї сестри, прикрашає ялинку, надаючи їй чарівного вигляду.

Вийшовши з кімнати, мої очі притягнуло від дверей її кімнати, де, мабуть, вона створює своє чарівне дійство. Проте звуки, що доносилися знизу, змусили мене змінити свій шлях.

Поклавши руку на поручень сходів, я рішуче рушив униз. Кожен крок був наповнений очікуванням та нетерпінням. Звуки знизу все ближчали, надихаючи мене прискорити свій темп. Сходи, мов звідкись, провели мене вниз, де мене чекала нова подорож.

Відступивши на кілька кроків назад, щоб оцінити цю величезну красу, я вступив у великий хол. І тут, перед моїми очима, величезна ялинка, що майже сягала до стелі, горіла яскравими вогнями та прикрашена мішурами та блискучими кульками.

Під нею, серед розкішних прикрас, стояла Агнесса, її зорі переливалися радістю та відданістю роботі. Її руки обирали прикраси з увагою та ніжністю, ніби кожна з них мала свою власну історію та значення. І в цей момент я не міг не посміхнутися, бачачи, як вона збирається створити справжнє диво для нас обох.