Розділ 7

Агнесса.

Коли я ввійшла до кімнати, двері стукнулися за мною, віддзвенівши моїм гнівом. Підійшовши до дзеркала, моє відображення віддзеркалювало нестримність моїх емоцій. Тяжко дихаючи, відчуваючи як кожен подих наповнює мої легені відчуттям обурення, я двома руками схопилася за голову, спробуючи втримати свої думки на ланцюжку.

 Проклинаючи його ім'я, я відчуваю, як гнів виринає з самої глибини мого серця. Ненавиджу його, ненавиджу за кожен пролитий сліз, за кожне розчарування, за кожне слово, яке образило мою душу. Але цей гнів не знищить мене, він тільки підкреслить мою силу, мою вольову впертість і незламність.

– Ненавиджу!– говорю собі під ніс.

Відчуваючи різкий звук відчинених дверей, я повернула голову і побачила в дзеркалі образ свого тата. Його вигляд був наповнений розумінням і ніжністю, що надавало мені великий комфорт.

У цей момент, коли мої емоції були на межі, бачити його присутність було як спокійна порада. Він був тим, хто завжди був поруч, коли мені потрібна була підтримка, і тепер його присутність була надзвичайно цінною.

Погляд тата, сповнений розумінням і коханням, нагадував мені, що я не сама, і що завжди можу покладатися на його опіку та підтримку. Це було як зігрівальний промінь світла в темряві, що надавало мені сили та впевненості в цей нелегкий момент.

– Тато...– намагаюся сказати,але ледве тягну слова.

– Можеш не говорити, знаю,що тобі боляче,– він підходить ще ближче,а я повертаюся до нього.

Я відчуваю, як тепла рука мого тата простягається до мене, манячи у безпечний обійм. Під його чуйним керівництвом я тану, немов замучений мрякою, тягнувши мене до нього. Його рухи були ніжними, але водночас наповненими силою, даруючи мені відчуття захисту та підтримки.

Почувши його обійми, я відчуваю, як моя напруга поступово розтікається, розсіюючись мов спалах світла. Теплий дотик його руки, яка ніжно гладить моє волосся, є ніби ласка, що лагідно обіймає мої нерви. В цьому моменті я відчуваю справжнє тепло та безпеку, що випромінює від мого тата, і весь світ навколо зникає, залишаючи тільки нас двох у цьому моменті ніжності і розуміння.

– Мені так боляче,тату,– відчуваю,як він махає головою, занурюючись в моє волосся,– Дихати навіть тяжко,а за ним і серце,яке болить,– я знаю,що він розуміє мене.

– Я з самого початку відчуваю твою біль,так само було і з твоєю сестрою,якої немає з нами,– ледь-ледь сказал він.– Їй теж було боляче,і я в той момент відчував її біль,а зараз тобі боляче,і це вбиває мене...–відчуваю,як моє тіло тремтить.

– Тобі теж було боляче,– мовчить.

– Було,і зараз боляче,тому що тобі боляче!– відповідає.

У моїх очах тато завжди був символом сили, захисту і безмежної любові. Кожен його погляд, кожен його жест - це як опора для мене. Але сьогодні, коли я бачу, як він дивиться на мене, я розумію, що він бачить не лише сильну, самостійну,але й свою маленьку дівчинку, яка завжди була поруч з ним.

Цей погляд наповнений теплом і турботою, але разом з тим і трохи смутку. І це робить мене смутнішою, ніж я б хотіла визнати. Я не хочу, щоб він переймався моїми проблемами або роздумами. Хочу, щоб він бачив у мені ту сміливу дівчинку, яка завжди була, і не відчував потреби захищати чи турбуватися про мене. Але одночасно я розумію, що це його природна реакція, яка виражає його безмежну любов і турботу.

– Агнесса, незалежно від того, які перешкоди або радості тебе чекають на шляху, завжди пам'ятай, що я поруч. Коли тобі буде боляче, я буду поруч, щоб вислухати, підтримати і висушити твої сльози,– він відійшов від мене,щоб поглянути в мої очі.– Коли ти будеш щасливою, я буду радіти разом з тобою. І коли ти будеш стояти на сцені, отримуючи заслужені нагороди, знай, що я завжди буду поруч, гордий твоїми досягненнями!

– Дякую,тато!– це все що я можу сказати.

–А тепер одягайся,ми чекаємо тебе на вечерю!– я махнула головою,а він залишив мене в кімнаті. До кінця дивилася,як він виходить з кімнати.

Ставши перед дзеркалом, я рішуче почала знімати з себе чорну кофту та брюки, відчуваючи, як руки розслабляються від навіюваної ними важкості. Мій погляд сповнений мішанини емоцій — від ностальгії до спокою. Мої пальці проводили по татуюванню на ребрах, де розташовані зірки, які ми з Арланом так любили говорити в дитинстві. Ці зірки були не лише символом нашого давнього дружби, а й нагадуванням про те, що навіть у найтемніші часи світло може знайтися неподалік.

Вирішивши зупинити ці думки, я вирішувала перейти до великого гардеробу, де підсвічувало світло лампи, яке створювало атмосферу спокою. Мій погляд зачепився за сукню з квітковим принтом, квіти на якій були рожевого кольору, схожі на піони, але розмиті. Цей вибір здавався мені символічним — віддати перевагу туманним, розмитим спогадам про минуле, а не поглиблюватися в їхні деталі. Я відчувала, як рішучість замінює мої сумні думки, і почала робити кроки до цієї сукні, готова змінити напрямок своїх думок і почати новий розділ свого життя.

Швидко одягнувши сукню, я відчувала, як вона облягає моє тіло, ніби створена для цього моменту. Підійшовши до дзеркала, я відчувала вітер, що лагідно обдував мої волосся, відчиняючи балконні двері. Відчуваючи його на шкірі, я відчувала, як він ніжно гладить мої думки, надихаючи на нові ідеї та можливості.

Взявши телефон з кишені брюк, я кинула їх на підлогу, оминаючи їх, як символ минулого. Потім, залишивши двері кімнати відкритими, я вийшла, відчуваючи на собі повітря свободи, яке пронизувало кожну клітину мого існування. Не знаючи, що чекає мене за дверима, я відчувала себе готовою прийняти все, що принесе майбутнє.Різко чую повідомлення в своєму телефоні.

Моніка: Ну,подруго,ти жива?

–Поки що так,але йду на вечерю...

Моніка: Ох,ну й не пощастило тобі...Батьки як?

—Могло бути й гірше!