Розділ 31 Цецилія

Розділ 31

Цецилія

— А що я маю почути? У дитсадку мову тварин не вивчають.

От вам і справедливість у всій красі, подумки обурююсь я і даю копняка відру. Воно перекидається, а вода слухняно розтікається підлогою. Прямо як діти по кущах дитячого майданчика під час гри у хованки. Декілька секунд милуюсь калюжею і ледве стримуюсь, щоб не застрибнути туди і не почати брьохатися. Згадую мультик про свинку Пепу і заздрю їй з великою силою. Ну чому свинкам у калюжах та болоті бовтатися можна, а дітям – ні? Яке мені діло до ховраха з мишею, вони ж не мій брудний пуп. Немає на них кота Рижмана, хай би і судив поєдинок, а я краще у “Куці-бабу” пограюсь. 

Так, про що це я взагалі? А, про справедливість. Посудіть самі: кристал у мене, а всі вміння Кнопі та Дену дістаються. Ні, Дениса відмінусуємо, бо насправді то не він був, а бабусині чари. То вона пістона створила і на цеп у підземелля посадила, аби він піддувало сторожив. Точнісінько, як мій тато Джульбарса біля буди утримує, щоб пес випадково не сказився і нас з Аліскою не покусав. До речі, де зараз Аліса, на яких дієтичних добавках сидить? Не знаю, і знати не хочу. Нехай сама мучиться, а у мене власні страждання.  Як же мені набридла ця історія з каменем. Вже все терпіння випарувалося, як ось ця калюжа посеред кімнати. Ой, здається, вона поглибшала, на фонтанчик перетворилася і булькає. Гарний окропчик. Зараз у бабусин погріб спущуся, наберу картоплі, буряка, моркви, капусти, помідорів, цибулі, накидаю їх у кип’яток і зварю. Буде гарний борщ. Я правда, не бачила, як мама готує, бо вона зазвичай всіх з кухні виганяє, щоб не заважали. Ще б м’яса не завадило додати, та пітон втік. Може, знову викликати?

— Кнопо, а як пістона викликати? Я його м’ясо хочу у окріп кинути, щоб борщу зварити. Скільки пітони варяться, ти не знаєш? А вкидати спочатку картоплю, чи буряк? А помідори почавити, чи ціленькими треба? А моркву і цибульку як порізати: на великі шматочки, чи на маленькі? А знаєш, я передумала. Пітоняче м’ясо мабуть жорстке, отож, краще зловимо і зваримо ховраха. Тільки цур, ти йому шкірку здереш і попатраєш. А, я ж забула. Ти ж у нас борець за права тварин. Грін-паска, здається.  Як не хочеш, тоді я сама, тільки зажди, я у погріб спущусь. Почекай трохи, я швиденько, одна нога тут, а друга…

— … у шлунку удава! — чути шепіт зверху. 

Неподобство. Шептун уже і сюди дістався.  Вирішує замість мене, що мені робити. Як нечемно з його боку, так друзі не роблять. 

— Відкрию тобі страшну таємницю, Натко: я тобі не друг, і ніколи ним не був, і не буду.  — глузливо шепоче голос. — Я тобою вміло маніпулював, щоб нікого, крім мене, не слухалась. Вибач, я хотів сказати, щоб нікого, крім себе, не слухалась. Зізнайся, тобі ж подобається така гра. 

Подобається, не подобається, зараз не це важливо. Важливо те, що я дуже їсти хочу, подумки огризаюсь я. Зараз навіть огризок яблука б проковтнула, чи ховрашу шкірку, та Саманта тушку оббіловувати не хоче. Де це видано, щоб ховраха з шерстю і хвостом їли? 

— Натко, прояви свої кулінарні таланти, для цього зараз самий підходящий час. — улесливо підбадьорює мене голос. — Не зволікай, хапай жертву, а на Саманту не зважай. Вона ще тобі спасибі скаже, коли хрумкатиме ховрашими кісточками. 

Шептун так смачно розказує, що у мене аж рот слиною наповнився, і вона з губи на підлогу скапує. Шлунок прохально загурчав, чи то бабусин холодильник ввімкнувся, я не розібрала. Роблю широкий кидок уперед, і всім тілом на ховраха з мишею падаю. Тоді зіщулююсь у жменьку, так, ніби футбольний м’яч на воротах ловлю. Є! Спіймала. Тепер не втечуть. Зварю і засмажу їх обох. Миша теж у харч згодиться. Не пропадати ж добру. Обережно, щоб не розчавити раніше строку, беру тварин за хвостики і саджу у трьохлітрову скляну банку, що до цього на підвіконні стояла, і накриваю дірявою кришечкою, аби не втекли. Деякий час милуюсь здобиччю. Схоже, вони навіть не помітили, що їх у полон взяли, бо продовжують виясняти стосунки. А кристал де? Він же має десь тут, під піччю, бути. Я сама бачила, як камінь туди закотився. 

— Не шукай його, бо магічний камінь тепер у мене, отож на цьому твоя місія скінчена. — переможно гримить голос. — Ти сама мені владу над серцем віддала, коли злими намірами вбивства наповнилася. Знаєш, а це було легше, ніж я собі уявляв. Мене всі переконували, що ти добра. І Світляк, і Ворона, і Нявчик, і Саманта, і навіть Верховний. А насправді все далеко не таким райдужним виявилося. Тож слухай сюди, дівчинко. Раджу про все це забути і ніколи нікому не розповідати. Сноляндію ще сто років темряви чекають, і цього уже не змінити. Ваш Верховний Предок програв, змирись з цим, і подрузі передай. А ще передай, що її татусь Ігноратору служить, бо віднедавна у “Кошмаріусі” сидить. Випадково, по дурості попався, коли тебе у подобі Веприка про небезпеку піддувала попередити примчав. Тепер власну провину у тюрмі, у Страхітливій кузні, відпрацьовує, – Страшків кує. Жахна і почесна, скажу тобі, у нього професія, така не кожному чурингу під силу. Саманта може пишатися. Все, па-па, я зникаю, і так забагато вибовкав.

Повітря на декілька секунд розріджується, і я пожадливо хапаю ротом його залишки. Хмм… як все на нуль обернулося, і що я тепер Саманті скажу? Ні, поки що нічого говорити не буду, принаймні, доки не поїм. Нащо подрузі серце поганими новинами ятрити, вона ж потім мені весь апетит своєю кислою мармизою зіпсує.

Підходжу до холодильника і прислухаюсь. Гурчить, наче здоровенний кіт, значить, працює. А Кнопа казала, що апарат зламаний. Обдурила, чи що? Що там: ковбаска, сосиски, баличок, курочка, чи шашлички? А може, і те, й інше, і все одразу? Було б непогано. Один, два, три, Сезам, відчинись! Упс. Я на силі підупала, що дверцята не можу з місця зрушити, чи то вони до гуми примерзли? Доведеться чарівне слово сказати: Будь ласка!

Та-даам! Ось і нутрощі холодного звіра. Бачу морозиво у чималому відерці, холодець у закритих прозорих судочках, заморожені шматки риби, з якої, певно, строганину роблять, заморожену тьотю, сало на тарілці, огірки, масло, молоко, сир… Стоп. Щось не так у цьому холодному королівстві. Почну спочатку:  морозиво, холодець, риба, заморожена тьотя. Ось тепер все справедливо. От і попалася та, яка кусалася. Дуже вчасно, зараз я її на татка Саманти виміняю. А що, справедливий обмін, ви так не вважаєте, друзі? Шкода, що доведеться обідом пожертвувати, та чого не зробиш, аби Шептуну мою доброту довести. Він дуже помилився, коли повірив, що Натка Ромашкіна друзів на набите пузо міняє.