Розділ 30 Піддувало і пітон

Розділ 30

                                                                  Піддувало і пітон

   Собою заповнюю я

   Печери, нори, підземелля.

   Ночами я усіх лякаю.

   Розплющиш очі - я зникаю!

       (темрява)

Куди зникають сонячні зайчики, і чому чорна діра така чорна? Що робить черв’як під землею, коли його ніхто не бачить? Як знайти чорну кішку у чорній кімнаті, якщо вона у коробці сидить? А якщо вона у піддувало полізла? Саме зараз я збираюсь відповісти на всі ці питання. 

Сиджу на підвіконні на Таємній базі і пускаю сонячного зайчика на піч. Чесно кажучи, лізти перевіряти, що в ній, не хочеться. А як же друзі? Там може сидіти Саманта з Деном. Сумніваюсь, але Веприки не обманюють. Чи обманюють? До речі, цікаво, де зараз Артем? Схоже, Нявчик йому таке важке випробування підготував, що хлопець не справився. Цього слід було очікувати. Артем не з тих, хто стане заморочуватися чужими проблемами. Сидить зараз вдома, чай із бубликами п’є, з нас насміхається. І чому я повинна за нього віддуватись у цьому піддувалі? 

Дивлюсь на холодні кружала печі, і голосно зітхаю. Я зараз хочу на вулиці у м’яча із сусідськими хлопцями гратися, а не Попелюшку зображати. Канікули, літо, і все таке, а я тут у якихось незрозумілих квестах участь приймаю. Ось плюну на запилену підлогу бази, і побіжу черв’яків на риболовлю копати. Нехай Саманта з Деном сама викручується. Гм… і чим я тоді краще від Артема? Досить того, що він зрадником виявився. 

Незручно якось. Як же важко, коли нема у кого поради спитати. Усі кудись зникли. Світляк, Ворона, Баобаб, Олень, кінець кінцем. Я вже мовчу про Нявчика. Стоп. Ще ж Веприк є. Він сказав, якщо знадобиться, то треба гопачок станцювати, пам’ятаєте? Не пам’ятаєте такого? Виявляється, я знову щось наплутала. Вибачте. Так що тоді той вредний Веприк сказав? А, точно. Треба чарівне слово промовити. Дякую, що нагадали. Іще нагадайте, що то за словечко має бути. Абра-кадабра? Куля-муля? Попандос?  Справді, ви такі слова вперше чуєте? Тоді я не знаю. Доведеться брати ковдру і лізти. Але ж я не хлопчик-мізинчик, у маленький отвір не протиснусь. Уже підрости за червень встигла. Пальці із кросівок виглядають. За цими дурними турботами не сказала мамі, щоб нові подарувала. Я згодна навіть до Дня народження не чекати, а воно у кінці серпня буде.  Взагалі-то босою набагато зручніше бігати, та й для тіла корисніше. Точки всілякі натискаються. Однак, якщо бігати по кущах, то краще взуватися. Змії, колючки та кліщі не дрімають. 

Відкриваю піддувало, нахиляюсь і уважно в темряву зазираю: 

— Агов, тьотю Ялівець, я тут! Виходь погратися, а то я вже знудилася серед павуків і пилу. Не бійся, сонячні зайчики пускати не буду, клянуся. 

Чого я думаю, що темрява сонця боїться? Так я ж мультики дивлюсь. Львівського “Лежня”, наприклад. Дивлюсь, і вчусь співати, як старуха-Ропуха:

— “Квітка ружва-а-а, між тернівками, між тернівками… 

в недільнім спокою-юю!

Так ладно цвіте-е-ет, пелюсточкамее…

А що по тому-у, по томуу… 

От вредна тьотя, не вірить у мої співочі таланти, тому і не виходить. Що ж робити, як її виманити? Може, ще раз пісеньку заспівати? Як вважаєте? Добре, спробую ще. 

— “Квітка ружва-а-а, між тернівками, між тернівками… 

в недільнім спокою-юю!

І тут, нарешті, у печі рух почувся. Зашаруділо, наче мишка обережно бублик надвір витягує. Придивляюсь, а залізні дверцята піддувала памороззю беруться. Та тю на них, не може того бути. Продовжую підвивати далі: 

— Так ладно цвіте-е-ет, пелюсточками, пелюсточками…

А що по тому-у, по томуу… 

Здається, з печі холодом повіяло. У мене ніс одразу почервонів, як морквина у сніговика. Хукаю теплом на руки, а тоді прикриваю ніс, бо не дай боже, відпаде. Нічогенький такий морозець, градусів десять. Навіть міленький сніжок починає сипати. Де там моя верблюдова ковдра, треба швиденько загорнутись. Добре, що я така передбачувана. Треба тьотю дотиснути, тож гнусаво закінчую концерт:

— В недільнім спокою-юю!

Сніжинки стають лапатіші, а моя ковдра перетворюється на сніговий замет. Як гарно. Просто шикарна схованка. Зараз увімкну ліхтарик і буду під снігом мультики дивитися. Ні, трохи пізніше. Краще поспостерігаю, як ховрашок бублика у миші відбирає, а та не віддає. Жадібна яка миша попалася. Треба буде мишоловку під пічкою поставити, щоб цю норушку провчити. Нехай знає, що і з іншими нормальними пацанами ділитися треба, а не тільки своє пузо пакувати. 

Не розумію тільки, чого це ховрашок шипіти і свистіти у мою сторону почав? Ухтишка, як він гарно свистить. Я теж через два мізинні пальці свиснути можу, та не завжди виходить. Заздрити – негарно, але я не можу стриматися: 

— Не свисти, ховраше, бо всі гроші висвистиш.

 Махаю йому з халабуди рукою, щоб зупинився. Не реагує. А, він же сліпий, погано бачить, адже весь час під землею сидить. Нам Крися Копитівна про це на Я-Де-Ес розповідала. 

Доки ховрах із мишею вовтузиться, я встигаю помилуватися звірком. Густе сіро-коричневе хутро, маленькі передні ніжки з кігтиками, задні – довші, хвостик на пацючий схожий. Вушка манюсінькі, до голови приплюсуті. І сам, наче пацючок, очицями блим-блим. Невеличкий і потішний. Я проти нього – велетка, бо я швидко росту.

Зараз не видно, бо землю снігом замело, проте мені татко по секрету сказав, що ґрунт також росте. Уявляєте? Я росту, і родюча земля у мене під ногами росте. Тільки, щоб на один сантиметр вирости, мені зараз треба два місяці, а чорнозему – цілих триста років!  Пам’ятаю, одного дня вчителька нам цікаву задачку розв’язати пропонувала: 

“Один сантиметр грунту природа утворює  протягом трьохсот років.

Скільки потрібно років, щоб утворився шар грунту в сорок сантиметрів?”