Розділ 29 Веприк, сіно і краса

Розділ 29

Веприк, сіно і краса

Нявчик мені сто разів казав, щоб я більше природою цікавилась. Нарешті я вирішила його порадою скористатися.

Доки штучну печеру біля озера шукала, то вмовила ельфа іще одну казку розповісти. Ельф був не проти. Я гав не ловила, а дещо запам’ятала. 

Так ось. Сто тридцять років тому господар Фе-Фе-Фе вирішив, що досить годувати чужу жабу і треба у себе на фазенді ліс насадити. Ого, подумала я, ліс у степу? Нічого так забаганка у пана.

Робітники землю лопатами перекопали, плугами переорали, а потім саджанці дерев привезли і всі до єдиного висадили. А чим же поливали, якщо води не було? Це ж голий степ. Вісім колодязів було, та й ті скоро вичерпались. Тоді воду тваринами від Дніпра возили. Так було набагато довше, хоча верблюдам подобалося. 

Терміново просвердлили дірки у землі та зшили напірник для подушок. Спитаєте, до чого тут подушки? А до того, щоб вашу увагу перевірити. Слухаєте, чи ні. Так завжди Крися Копитівна на уроках робить. Правда, класно?

Так ось. Тут побудували водонапірну вежу. Типу такої, де принцеса Рапунцель сиділа, поки по її косам нагору лицар ліз. Тільки замість принцеси всередину величезну бочку затягли. Від водонапірної вежі вода струмками під кожне дерево самопливом текла. Уявляю, як гарно по ним кораблики пускати! Треба і у себе подібне шоу влаштувати. Додому повернусь, нароблю у балії дірок і через них воду на землю по струмках пущу. До малини, до помідорів, до картопляних жуків, до капустянки. Ото мама зрадіє!

Іду далі. У небі світить сонечко, свіже повітря травою пахне. Я п’ю його, наче воду, і не можу напитись. Серце лоскоче відчуття свободи, а, може, то у пазуху мошка заповзла.

 Переді мною виростає зелена стіна. Дивлюсь уважно під ноги, щоб на гадюку не наступити. Присідаю навпочіпки і забуваю про усе на світі. Ось повзе заклопотана мурашка. Вона тягне жертвочку у мурашник. Під моїм носом пролітає яскрава червона крапка і приземляється поряд із мурахою. Це рябенький веприк. Ура, зараз я полічу, скільки йому років. Іди до мене на вказівний палець, красунчику. Не бійся, не задавлю. Один, два, три, чотири. Чотири рочки, значить. На два менше, ніж мені. Підіймаю палець догори і голосно скандую:

— Рябенький веприку, полети на небо! 

    Там тебе дітки чекають, бо вже всі цукерки поїли!

Не летить. Чому ти не летиш до діток, невже у сплючку хочеш впасти? Зараз же не зима. Я не сплю, тож і тобі не раджу. У снах діти ростуть, але я не поспішаю дорослішати.

— Не у сплючку, а у сплячку. — чую писклявий голосок з пальця. — А ти впевнена, що не спиш, Натко? Давай, я вкушу тебе за палець, тоді напевне знатимеш. Кусь!

— Ой, боляче! — скрикую я. — Вперше бачу, щоб веприки кусалися. Попереджаю, ще раз укусиш, я тебе на землю кину і ногою розчавлю. Від тебе тільки мокра червона цятка залишиться.  

— Не розчавиш, бо я тобі ще у пригоді стану. — пищить веприк. — Зате тепер ти точно знаєш, що не спиш. У тебе сон на яву відбувається. За законами Сноляндії це суворо карається. Пам’ятаєш? Чого замовкла, зазвичай, у тебе рот не закривається. Добре, давай я продовжу. По-перше, на відміну від тебе,  я вже дорослий. Чим менше на мені крапочок, тим я старше. Хоча, може, це також моя фантазія. По-друге. У чомусь ти права. Хоча б у тому, що зараз літо, а не зима. Зима у лісовій печері ховається. Чекає свого часу. Випустиш її, і все навколо кригою вкриється. Воно тобі треба? Не мовчи, ніби тобі рота скотчем заклеїли. Скажи хоч щось. Ти ж туди йдеш. Кусь!

— Ой, боляче! Вредний веприку, нащо знову кусаєшся? — обурююсь я і тягну палець до рота. — Я йду друзів виручати, а ти лети собі, куди летів. Чуєш, відчепись від мене. То Шептун, тепер ти. Звідки ви всі беретесь на мою голову? Не розумію. Дай палець посмоктати, а то мені боляче. 

— Не дам, а то загірчишся. — затявся жук. — І взагалі, який я тобі веприк, якщо я сонечко. 

— Еге ж, сонечко. — кривлюсь я. — У ельфа запитай, він тобі скаже, хто ти. Правда ж, ельфе? 

Я трясу великим пальцем, сподіваючись розбуркати раба персня. А там – тиша. Ельф зник. Хто мені тепер казку докаже? Веприк з’явився, ельф зник. Що б це означало? Зазвичай таке буває, коли Шептун з’являється. Значить, веприк і є шептун?

— Ти Шептун? Признавайся зараз же, а то я на тебе Нявчика напущу.

— Злякала, уже боюсь. — тріпоче крилами червоний жук. — Мене ніяка пташка не їсть, бо я отруйний. Хочеш спробувати? 

— Не хочу. — злюсь я. — Не переводь розмову на інше. Скажи, ти Шептун, чи ні? Просто я їх ніколи не бачила, хоча всі навколо запевняють, що вони існують.

— А ти як думаєш, Натко? — відповідає жук питанням на питання. Взагалі-то так не можна. Це заборонений прийом. 

А що мені думати? Я у агрономії нічого не петраю. Знаю тільки, що мій тато веприків божими корівками обзиває і поважає за те, що вони тлю знищують. Однак, не всіх, а тих з них, котрі не їдять рослин і не псують посівів. Одного разу показав таку вреднючку. Картопляна корівка називається. Я тепер її нізащо зі справжньою коровою не сплутаю. У неї двадцять вісім цяточок на спинці і немає рогів. Цятки татусь лічив, бо я тоді з рахунку збилась. 

— Якщо ти не Шептун, то і не люцернова корівка, котра сирий буряк їсть. — посміхаюсь я. — У тої двадцять чотири цяточки на крильцях, а у тебе їх всього чотири. Моя старша сестра Аліска теж буряк варений любить. Тільки корівкою її назвати складно. Скоріше, навпаки. Вона кістлява, як окунь у ставку. Зате із окуня гарна рибна юшка виходить. 

Я про юшку згадала, аж в мене в роті язик слинкою вмивися. Ось так замислилась на секунду, і трохи веприка до рота не вкинула. Добре, що вчасно зупинилась, а то б потім плювалася пів дня.  

— Слухай, веприку, а у вас тут щось їстівне добути можна? Я голодна, наче вовчиця з вовченятами. — кажу, а сама все далі і далі у стіну втуляюсь. Ось і славнозвісний степовий ліс. Виявляється, правду ельф казав.