Розділ 26 Випробування Натки

Розділ 26 

Випробування Натки

— Якщо вже на те пішло, — скрипнув довгим пір'ям павич, —  то ви теж, Натко, не така вже біла і пухнаста.   

Кого він має на увазі, коли каже, що я не біла та пухнаста? Ведмедицю? Кішечку? Собачку? Ну, це і так ясно. Я не кішка, і що? А може, йому не сподобалося, що я його дідом назвала, бо треба було котом? Це тому він до мене вирішив присікатися, як думаєте? 

Тільки-но я розслабилася, аж тут, наче грім серед ясного неба: 

— Це ж ви жабу під ніж пустити хотіли, так, шановна? 

Ого, он воно що, і дід тут ні до чого. Виходить, цей Нявчик не просто так нам зустрівся, а спеціально? Сидів, значить, вичікував слушного моменту, а потім бац! Як у казочці про Півника і Лисичку: цок, та в лобок, та в писану торбу.  Він точно не той, за кого себе видає. Прикинувся котиком, а насправді тигр, чи ягуар.

Мало що я хотіла зробити, подумки огризаюсь я. Подумаєш, жаба,  ними тут хоч греблю гати. Однією більше, однією менше, ніхто не помітить. І взагалі, то Ігноратор був, а не жаба, тож досить про це згадувати. Хто старе пом’яне, тому око геть.

— А хто забуде, тому – два! — відрізає павич. 

Дивлюсь на нього і уявляю, як його стегенця у моєму роті після просмажки танути будуть. Не птах, а баба Яга у спідниці.  Вже мої думки читати взявся. Але ж не зарізала! Я хочу це крикнути, проте мій рот наче хтось скотчем заклеїв.  Де моє авокадо? Ой, не те. Я хотіла спитати, де мій адвокат? Нехай мене виправдає. Звідки взагалі Няв-Няв про жабу дізнався, його ж з нами не було. І Світляка не було. Хто ж тоді поскаржився? Точно не Саманта, я в ній впевнена.  Тоді хто, невже жаба? Швидкий сон на розправу. Так і до страти недовго. Уявляю, як сюди зараз набіжать Страшки і мене підвісять о-он на тому дереві, а внизу багаття розведуть. Мені на очі набігають сльози. Тепер моя черга нюняти. У чому, у чому, а у цьому я з Кнопи приклад брати не буду. Крапка.

— Дідусю Павле, вибачте, що перебиваю. — втручається у нашу сварку Саманта. — Насправді Натка добра, вона б нізащо жабу не вбила. То вона таке від розпачу пропонувала, щоб швидше Серце знайти.

—  Усе-таки пропонувала. А що, серце шукати треба? Хіба воно не у грудях має стукати?— павич різко розпушує  пір'я на хвості і втрачає пір’їну. Пір’їна падає і стрілою впивається у мушлю равлика. 

Точнісінько, як я колись Світляку відповіла, коли він вперше про кристал розмову завів. Теж мені, прокурор. Сам равликів мучить, а мене у жорстокості звинувачує. Чия б корова мукала! Ні, не так. Чия б кицька нявкала!  

— Я мала на увазі магічне Серце. — прошепотіла Саманта і прозора сльоза тихо скотилася по її щоці. — Невже Натка провалила друге випробування, навіть його не розпочавши, і я ніколи з татом не зустрінусь? 

Нявчик мовчав, а у цей час з високості почав литися ледве вловимий шепіт:

“Крок за кроком гори-доли треба вам пройти,

Крок за кроком через роки, через міражі.

Назавжди відкиньте страхи і біжіть вперед,

Не чекайте перемоги, а її творіть.

Ваше серце вам підкаже і покаже шлях.

Запаліть кристалом мрію, риньте у віках.

Пам'ятайте, світ прекрасний, якщо є добро. 

Не коріться чорній волі, не плекайте зло.

Не губіться у дзеркалах, покажіть себе.

Чорний ворон кряче в небі, але хліб росте.

Заспівайте пісню волі і струсіть росу.

В травах коники зелені віддадуть луну. 

Важке вчення – легкі кроки, так було завжди.

Тож вперед до горизонту, сміло до мети!

****************************************************

Тремтить земля, стривожена копитами диких коней. Гуде, наче сотня барабанів. Цей бій луною відбивається в моїх вухах. Бачу, як їхні карі очі стають опуклими  і ось-ось вискочать з очниць від страху.  Рухливі ніздрі широко відкриті, щоб було чим дихати.

 У щільних шарах пилу миготять то копита, то хвости, то короткі гриви, то напружені вуха.

   Ого, я біжу. Я так у дитсадку за Денисом бігала, коли він мене дражнив. Спочатку я у нього була “Натка-ватка”, потім “Натка-хатка”, тоді “Натка-лопатка”. А після того, як я його за комір схопила і він мого кулака скуштував – “Натка-вовча хватка”. Так і почалася наша дружба на все життя. Ех! І навіщо я  Аліску конякою дражнила, тепер вони мені сняться.  

Отже, зараз я кінь, і біжу позаду всіх. Яке неподобство! Зазвичай я перша у спортивних змаганнях. Зрідка повертаю голову назад і кидаю короткі погляди на вершників.  Цікаво, за що вони мене переслідують і хвицають батогами коней. От би плюнути, і хвицнути когось копитом у відповідь, та я зайнята.

—  Та ну вас, я зайнята! — іржу я. До речі, як мене звати? 

— Тебе звати Болд. — одразу відлунює голос у моїй голові.

— Ухти-шка, — іржу я, — мене по-всякому в дитсадку обзивали, але болтом – вперше. Так я за гаєчкою біжу? Тепер ясно. Знайду, сяду, пограюсь. 

— Та не болт, а Болд – з монгольського – «сталева». 

— Ну, так. Усе логічно. Болтик зі сталі, не плутай мене. А що це за місце? 

— Це Гобі. Тут є рівнини, пагорби, долини. Наразі ти біжиш по сухому річковому руслу.

— Який ще суслик? Ти, про що? І взагалі, правильно не суслик, а ховрах. Це така тваринка, на білочку схожа. Нам Крися Копитівна на Я-Де-Ес розказувала. 

— Бач, яка розумна. — насміхається голос. — Про ховраха знає, а що таке русло – ні.  Щоб ти розуміла, русло – це заглиблення в долині, по якому постійно річка тече. Тут воно пересохло, бо давно води не пило. Навіть дно потріскалось, кіркою взялося. 

Ну ось, знову. Якою-такою кіркою? Тією, що у Майнкрафті? Мені цю гру на телефоні Артем показував. Він у неї годинами залипає. Кіркою руду добуває, а потім яму для річки риє, і з блоків долини та гори будує. Шкода тільки, що ховраха там немає. А щоб він з'явився,  треба взяти яйце цього звірка і тицьнути на землю. 

— Натко, мовчи, дивись і вчись. Ти ж у школі відмінницею мрієш стати, чи не так?