Розділ 25 Випробування Дениса.

Розділ 25 

                     Перше випробування. Денис.

 —  Як добре, що у мене було безтурботне, веселе дитинство і я можу розповісти про це своїм онукам. —  радіє старий павич. Він махає куцими крилами, важко підстрибує на загорожу,  із загорожі на нижню гілку дерева, з нижньої – на середню,  з середньої – на вищу і зручно  вмощується у пазусі розлогого ясена,  що велетом височіє над пташником. 

На землю опускаються сутінки,  а це означає, що всім дітям уже час вкладатися спати. Зовсім скоро їх зморить сон, і тільки павич не засне.  Він знає,  що сьогодні незвичайна ніч. Зоряний туман опуститься на степ і принесе з собою особливих гостей. Треба бути готовим до їхньої зустрічі. Птах недобачає, тож підсліпувато вдивляється у вечірнє небо,  щоб не пропустити початок зоряного дощу. Аби не задрімати, птах розбуркує себе спогадами:

 — Одне-єдине слово "дитинство",  а як багато сенсів воно приховує! Дитиною я гарно бачив, хоча й дивився на світ наївними очима. У дитинстві я брав фантазію, будив нею вітер і той підносив мене високо в небо. А тепер кожного ранку мене будить пташниця, коли приходить погодувати, а я недобачаю, куди клювати. Одного разу я необережно пташницю ззаду клюнув, так вона мене так вилаяла, наче малу дитину. Сміхота, та й годі. Що старе, що мале, одним словом. А ще у дитинстві кульбаба була моїм незмінним білим парашутом. З допомогою вітру я підлітав, а з допомогою жмутика сухих кульбабок приземлявся. А зараз через довге пір’я  я навіть злетіти не можу. Та й застарий я для таких розваг. Тепер я досвідчений, шанований президент Пташиної Ради,  але мені хочеться подарувати комусь десяток років і знову відчути себе малюком. Повернутись у ті часи, коли переді мною лежали три дороги  і марилось, що на кожній з них на мене очікує диво. А тепер я знаю, що одна дорога веде на внутрішні ставки, друга – на орлятник, а третя – на зовнішні ставки заповідника. І що хорошого у тих ставках, коли я плавати не вмію? Мені на суші краще. Я не моряком, а льотчиком мріяв бути. Мої крила щодня міцнішали і ось настав той момент, коли я зміг перескочити через високий дротяний паркан і потрапив у селище. Так соромно, коли згадаю, як сільські хлопці зі сміхом мене назад на пташник повертали. Шкода, проте літати я також не навчився. Думав, все марно. Моїм мріям кінець, то навіщо далі жити. Піду, втоплюся у тих клятих ставках. Побіг на ставки, а там мене захід сонця застав, і я побачив, як у їхні темні глибини почали падати блакитні зорі. Моє серце забилось так швидко і гучно, що розбудило Білого Павича. Що було далі, не скажу, бо то – таємниця. Босолапе дитинство вже не повернути і на мій поклик воно відгукується ледве вловимою луною. 

Птах позіхає, голова падає йому на груди і він поринає у старечий сон. 

У той час, як павич куняє, з неба зриваються і летять униз чотири блакитні зірки. Так починається зоряний дощ. Хтось невидимий нашіптує павичу на вухо:

 “Дитинство – це не тільки польоти. Це коли відчуваєш, як дихають дерева і росте трава. Чуєш, як у колосках пшениці сюрчать коники. Спостерігаєш, як танцюють у небі хмари і будують там химерні замки. Коли паростки зла в душі ще не проросли і чесно віриш, що світ живе за законами справедливості і добра. О, безтурботне, миле дитинство! Всупереч часу ти таємно продовжуєш жити в серцях дорослих, хоча вони відчайдушно намагаються приховати дитячість під серйозною  маскою. Слава тобі, дитинство! Слава за те, що не даєш цьому світові стати нерухомим  і сірим, як використаний пензлик."

А що, коротко і ємко. Ні? Кажете, дорослий світ якось негарно із сірим пензликом порівнювати? Немає часу на прикраси. Гості на порозі. Зустрічаймо!.

*************************************************

Птах прокидається, змахує крилами і, наче планер, пілотує власне тіло з дерева на землю. Мало не проспав зоряний дощ, а тим часом він вже почався і приніс обіцяне.

 – Здрастуйте, гості дорогенькі! Дайте, вгадаю. Світленька – Натка,  темненька – Саманта, світлочубий – Денис, а той, що  з темним волоссям – Артем. Правильно? Добре, що мене заздалегідь попередили про вашу появу, а то б я охорону викликав. Не можна тут чужинцям по ночам шастати. Але вам, діти, не треба боятися. Якщо я все правильно зрозумів, то вас прислали до мене на практику. Щоб я навчив вас будити камінь “Серце Сновидінь”. Вітаю, ви потрапили за адресою. Це тут. Практикантів я вже не беру, бо застарий, але для вас зроблю виключення, бо Верховний попросив.

 – Доброго вечора. — першою вітаюсь я, роззираючись навсібіч. Магія вихованих любить, це я вже гарненько засвоїла. Однак, якщо комусь все ясно, то мені не дуже. 

— Саманто, хто це з нами розмовляє? Ти його бачиш? Я – ні. А ви, хлопці?

Дивлюсь, а Саманта синьою пташкою захопилась, ходить навколо неї, прицьмокує від захоплення. Артем з Денисом взагалі нічого від шуму не чують. Вони з голосним гиканням поплигали у кам’яну чашу  і стрибають у воді, наче ніколи фонтану не бачили. Набрьохаються тут і побіжать досліджувати нові калабані. Їм все одно куди бігти, аби ноги набити.

— Стійте, хлопці, не бешкетуйте. — кричу я. Пам’ятаєте, чим непослух минулого разу закінчився? Нас ледве Страшки не з'їли. Це не звичайний сон, а штучний. Його спеціально  для нас створили. 

— Який ще сон? Хто створив? Ти що, спиш, Артеме? Я – точно ні. — кривиться Денис. — Іще чого не вистачало, вдень спати. Ми на Рудку збирались, раків ловити. На Таємну базу за волосінню заскочили. 

— А як ти тоді поясниш, що ми не на базі? — перебиває друга Артем. На відміну від Дениса він вміє спостерігати, отож починає нервувати.

— А не все одно, головне, аби було де побігати. — радісно відгукується Денис. — О, дивись, яка жирна пташка. Зараз пір’я з хвоста надеру. Між іншим, з неї гарний шашличок вийде. От би багаття розпалити, та сірників немає. Натко, дай сірники. Я знаю, у тебе були. 

Були, та загули, кривлюсь я, моїй мамі за це подякуй. От же ж, Дениска-редиска, зараз усе зіпсує. Ввічливість коту під хвіст.