Розділ 24 Таємниці Сноляндії

Розділ 24

Таємниці Сноляндії

На Таємній базі тихо і темно, наче це не загублена у кущах хата, а загублений світ. Трава вище голови розрослась і обплела все що можна і не можна. Поки я продиралась до вікна, то ноги кропивою попекла. А у мене їх не вісім, а всього дві, я ж не павук. До того ж я необережно за товсте стебло перечепилась і впала. Рюкзак розкрився і з нього банка викотилась. Жаба спочатку зраділа, що втече, але я вчасно її веселощі припинила. Вона так зло на мене глипнула, що мені мороз шкірою побіг, дарма що на вулиці плюс тридцять у затінку. 

Не розумію Саманту. Чого було на базу пхатися? Невже не можна одразу на Рудку дременути. База віднедавна – якесь прокляте місце. А що, ні? Чому ж тоді я тут привидів Артема з Дениском бачила у той час, як вони закриті у бункері сиділи? Зомбики були сині і такі ж реальні, як ось ця жаба у банці. 

— Ну що, Саманто, тепер ти бачиш, що тут нікого немає? — переможно вигукую я, обтріпуючи штані від рудих волохатих кульок, що налипли, доки я у вікно залазила. Прикиньте, якби тут була Аліска, то на неї одразу б сім алергій напало. Як,  які? На кропиву – раз; на пил – два; на жабу – три; на сморід із закутка – чотири, на павутину з павуками – п’ять, на мокрицю – шість, і на чорного Бабая під ліжком – сім. Стоп. А Бабай дійсно під ліжком сидить? Треба заглянути, щоб привітатися. Я ж вихована дівчинка. 

— Доброго здоров’я у вашій хаті! — голосно горлопаню я, що аж у самої у вухах закладає. 

— Здоров. Здоровіших бачили. — чується у відповідь. 

— Кнопо, це ти зараз сказала? — питаю я. Оглядаюсь назад, а вона тільки у вікно влазе. Захекалась з незвички, платтячко в крапочку надірвала, зате окуляри цілі. 

— Що ти питаєш, Натко? Нічого не видно, ти де?

Я на туговухість ніколи не страждала, отож, якщо це не Кнопин жарт, то значить, це у нашу базу хтось сторонній вліз і тепер мене лякає. — Ану, вилазь зараз же. — сміливо командую я. — Одразу попереджаю: якщо ти –  бомж, то я на тебе дядька дільничого натравлю. Будеш знати, як по чужим базам шастати. 

У відповідь – тиша. Я так і знала. Це моя фантазія розгулялась. Треба б і Саманту на детекторі брехні перевірити. Може, це вона кристал взяла і тут, у скрині, заховала, а мені каже, що не брала. Точно. Вирішила сама його активувати та до татка у Австралію полетіти. Кристал це може. Хоча ні. Сем не така. 

— Еге ж. Вона свята, хоч ікону пиши. — чується з кутка. 

Знову цей противний голос. Ну, начувайся, хто б там не сидів. Я набираю у груди повітря і повільно видихаю, щоб заспокоїти нерви. Натко, не треба боятися, нехай тебе бояться. 

— Ау, бомж, ти тут? Це ти кристал украв? Давай домовлятися. Віддаєш його нам, і ти в долі. Як розбагатіємо, то мені п’ятдесят цукерок, а вам з Самантою по двадцять п’ять. Ні, мені сімдесят, а вам із Кнопою по п’ятнадцять. Так справедливіше буде. 

— Гарно ділиш. Добра піратка. — хвалить голос. —  П’ятна-адцять чоловік на скри-иню мертвяка, йо-хо-хо, та ще пляшка рому!  

Ого, це невмите невидимо ще й співати сміє? Так, терміново до дільничого, нехай його звідси викурить. 

— Натко, а з ким це ти розмовляєш? — підозріло супить брови Саманта. — Ти від мене щось приховуєш? Тут хлопці заховалися, так? 

— Не знаю, Сем, але тут точно хтось є. Ей, ти, хоч би світло організував, доки ми кристал шукаємо. 

Блись! Навкруг нас розлилося блакитне сяйво. Якесь воно надто тягуче, наче кисіль. Я, звичайно, кисіль люблю, особливо вишневий, а от Аліска молочний просить. Попросить і бросить, а потім матуся свариться. 

У сусідній кімнаті скрипнула половиця. 

— Хто там? — жахається Саманта і за мене хапається. Ну дає! Я їй що, пес Джульбарс?

— Хлопці, це ви? — кричу я. — Виходьте з піднятими руками, тільки не забудьте, що у когось з вас у правій повинен бути кристал. 

Ні з того, ні з сього, за вікном зривається вітер і починається хуга. Хуга – це не те, що ви подумали, а різкий вітер зі снігом. До речі, а про що ви подумали? Дивлюсь на Кнопу, а у неї ніс почервонів, губи посиніли і  вже зуб на зуб не потрапляє. Сніг улітку? Нісенітниця якась. Такого просто не може бути. Це все Кнопині фокуси, заспокоюю я себе. Зараз вона скаже: абра-кадабра-пиш, і чари зникнуть.

— Не зникнуть, не сподівайся. — чую злорадний голос із закутка. — Це все ти, Натко. Саманта тут ні до чого. Хто Вікно у Сни зламав і всі сновидіння переплутав, не підкажеш? 

О, знову я винна. Хто б сумнівався. Противне невидимо, скажи ще, що через мене  Сноляндія загине, якщо вчасно не зізнаюсь. 

Тут щось як шурне із закутка і на лампочку перескочило. Таке маленьке, зелененьке, а у попці ліхтарик. Здрасьтє, приїхали, так це ж Світляк! Сказати, що я здивована, то нічого не сказати. Треба йому ліхтар зламати, щоб відчепився і не корчив із себе професора. Цілий місяць уроки прогулював, а я у всьому винна. 

— Світляку, я про тебе усе знаю! Ти звичайний двієчник і прогульщик, і як тільки у тебе язик повертається мені докоряти! Ніяке вікно я не ламала і нічого не плутала, то тобі приснилося. Саманто, заціни кіно. Називається “Жуки теж брешуть”. Яка це серія?

Світло навколо рвучко гойднулось і згасло. Мало того, що холодно, так іще і темно стало. Повний апокліп… апокляп… апокаліпсис, ось! 

— Но-но, не пустуй там. — сварюсь пальцем у темряву. — Якщо ти вирішив, що нам від твого світла холодно чи жарко, то ти помиляєшся. 

У відповідь тиша, а хуртовина за вікном посилилась і ось-ось хату розвалить. 

Чую задубілий голос Саманти:

— Н-н-не з-з-знаю, Н-н-атко, м-може, ц-це т-ти п-помиляєшся і С-світляк ні в ч-чому н-не в-винен?

Кнопа як мала дитина, усім підряд вірить. Може, і до незнайомця у авто сяде, бо він цукерку дав? Я б не сідала і вам не радила цього робити. А може, то не дядя зовсім, а Бабай, на дядю схожий. Відвезе у ліс, а там з’їсть. Ех, нема на Бабая Натки Ромашкіної, тобто, мене. 

— Чуєш, Світляк, давай мінятися. Я тобі Кнопу, а ти мені – Серце Сновидінь. Ой, не так. Я тобі – цей, як його, кнопомат на Бабая, а ти мені камінь повертаєш. Погоджуйся, це ж справедливо.