Розділ 21 Сонна Рада

Розділ 21

Сонна Рада

Я прокидаюсь удосвіта. Сонечко тільки показало вогняного язика у пащі неба, а я уже на ногах. Втім, я не засинала, бо всю ніч видивлялась маленьке стадо оленів, котрі втекли із Чапельского Поду. 

У ватажка оленів, схоже, жага свободи пересилила здоровий глузд. 

Кр-р-кху. Це у моєму роті хрустять свіженькі кісточки полівки. Я що, мишу з’їла? Так, схрумала і навіть не скривилась. Облизалась. Мало. Хочу ще. Висолоплюю язика і дивлюсь на кінчик: малиновий. Переводжу погляд донизу – лапи. Тупцяю на місці, щоб перевірити скільки. Чотири, і ні лапою більше. Стандартно для звіра. 

Стоп. А тепер спочатку. Миша – кісточки – язик – лапи. Чухаю потилицю, сподіваючись второпати, хто я. У задумі зачіпаю кігтями гостре вухо. Позаду щось вовтузиться. Хвіст. Повертаю голову, щоб перевірити. Так і є. Сірий, з коричневими підпалинами. Падаю на бік і перекочуюсь через спину. Не холодно, бо на мені шерсть. Що ж я за звір такий?

 У-у-ууу! Хай бог милує, вовк! Ви теж його чули? Скажіть, він далеко, чи близько? Мені тікати, чи сховатися між пагорбами? Кажіть швидше, а то я зараз здурію. Що кажете? Повторіть, будь ласка. Це я вила, бо я і є вовк? Дякую, тепер сама себе боятися буду. 

Тепер ясно. Я всередині чужого сновидіння. Ігноратор запросив. Хіба я могла відмовитись? Отож зараз у голові мої думки з вовчими змагаються. Я хочу швиденько звідси втекти, а вовк бажає оленини, і то свіженької. Це ж так природно. Харчовий ланцюг, – нехай Крисі Копитівні ікнеться. Мої гострі зуби зануряться у м’яку плоть, а олень буде слізно прохати не їсти його. Наче Колобок лисичку. А я така: дякую, я сама умію співати не гірше твого. Іди в животик.

Так. Сніданок був легкий, тому живіт голосно мітингує про добавку. Що кажете? Скільки вовка не годуй, а він усе одно голодний? В точку. Я ж хижак. Гризу баранів з ферми, ягнят, корову можу. Вони самі винні, чому такі смачні вродилися? На людей стараюсь не нападати, навпаки, санітаром підробляю. Як, як. Що м’ясне здохло – то моє. 

Тільки ліва лапа на погоду ниє. Поранена. Колись у капкан потрапила, і трохи не відгризла її зовсім, щоб врятуватись. Добре, що лікувальні трави знаю, мати навчила. Підлікувалась і знову у стрій. 

Олені близько. Я відчуваю їхній запах. Ні про що інше думати не можу. М’ясо саме до мене на обід проситься. 

Сонце встигло піднятися над обрієм і щедро розливає тепло над степом. Час обговорити план нападу з сімейством. З вовчицею та двома дітьми. Є ще третій, переросток, але він підріс і ми маємо повне право його вигнати, щоб шукав власне житло. Не все ж біля маниної циці витися. Час власних дітей заводити. Правда, синочок проти, бо звик до дармових батьківских харчів. Трутень, одним словом. Та нехай. Головне до оленів добутися, а там розберемося,  кому скільки.

***********************************************

— Ну що, Натко, як тобі у вовчій шкірці, не тисне? Може хочеш дівчинкою стати, то плати. Скажи, куди Серце поділа, і я тебе одразу звільню. 

О, Ігноратор. Сьогодні у подобі Слимака. Для різноманітності. Зі слизу відродився, а тепер умови диктує. Хижо дивлюсь на нього і прикидаю, з якого боку його вкусити зручніше. Щоб ти сказився. Так моя бабця на пса кричить, коли він перехожих оббріхує, себто, обгавкує. Почекаю, що він ще брехати буде, тоді вирішу. 

— Дивись і вчись, Натко. — вмовляє Слимак. — Коли ще у вас Перше Вересня настане, а у Сноляндії уже школа працює. Тобі пощастило. Саме сьогодні тут “День відчинених дверей”. То як, згодна? Погоджуйся швидше, доки я не передумав. 

Ну, що ж. Заманливо. Тільки якби я сама знала, де кристал, то сюди ще раз не припхалась. Добре, що Ігноратор про це не знає. Я тягну час, щоб зібратися з думками. О, англійські букви. У нашому дитсадку крім Я-Де-Ес ще й англійська мова була. Знічев’я читаю вивіску над головою: 

— “Діджітал Скул Індюкейшн”. Тут що, індики навчаються? 

— Що ти собі дозволяєш? Не індики, а снуденти. — обурюється Слимак. Вони на уроки Снів ходять, Основи Сновидінь вивчають, тепер ясно? 

— Ясно. — примирливо гарчу я. — Значить, у нас студенти, а у вас – снуденти. Так би і сказав. Поки усе логічно. Ха. А ким же вони стануть, якщо вашу “скулу”, тобто я хотіла сказати, школу, закінчать? Ледарями? Будуть коровам хвости крутити, бо всі уроки проспали? Я вгадала? 

— Не вгадала. Не будуть. Хочеш, тебе у список впишу?

Ігноратор слинить і без того слиняву лапу і перелистує товстий журнал відвідування. Так. Ворона сьогодні відсутня. Мабуть, знову у Дрімляндію полетіла.  Неподобство.  Світляк взагалі уже місяць школу не відвідує. Доведеться прогули ставити. І куди професор Морфеус дивиться. За таке виключення зі школи Снів світить. Навкруги Слизовірус бродить, а Світляку байдуже. Треба Сонну раду скликати, нехай вирішує його долю. 

Ого, як цікаво. Так Світляк — звичайний прогульщик? А переді мною професора корчив. — міркую я. — Щодо Ворони – окреме питання. Ще незрозуміло, куди вона літає. Якщо до Верховного Предка по настанови, – це одне, а якщо у кафе по пиріжки з сиром – то інше. 

Ігноратор розцінює моє мовчання, як вагання, тож пропонує:

— Може, на лекції посидиш, а заодно з професором Морфеусом ближче познайомишся. Він сьогодні у подобі Оленя викладає. Проте, нехай це тебе не лякає, бо він Благородний. Моя тобі порада: лежи тихо, і нікуди не вилазь. Тобі ж краще буде. Номер твоєї сно-диторії 10. Сподіваюсь, ти вмієш лічити до десяти. Ну, я пішов. Мені ще Сонну Раду скликати треба. 

І пішов. А я залишилася стояти. Моя вовча голова ще не вміє так швидко інформацію переварювати. Не звикла. Отож, давайте підведемо підсумки. Розставимо всі правила по порядку. 

Правило 1. Морфеус – це професор. Теж, як Ігноратор, вміє личини міняти. Сьогодні він Олень, до того ж Благородний.

Правило 2. Я – вовчиця. Оце так фокус. Можу забутись, і з’їсти Оленя, а Слимак тільки і чекає, поки я проштрафлюсь. Е, ні. Морфеуса чіпати не буду, хай там що моїй вовчій натурі не приспічить.