Розділ 20. Ігноратор

Розділ 18

Ігноратор

                                                                     І, треба ж, втрачаю знову,

                                                             Знаходжу, кидаюся сіллю,

                                                                 Дівчинка з очима сонця

                                           Як літати?

                                                            Надсилаю листи вночі,   

Розриваю

 фото на шматки,

                                                                     Б'ю ліжко ногами боляче,

                                                 Щоб не спати.

                                                        ( Максим  “Як літати”)

…Солодкувато-ядучий аромат торкається носів чудернацьких тварин, котрі безтурботно пасуться на духмяному привіллі. Вони не підозрють, що серед звичайних степових рослин уже проростає магічна червона квітка.

Вожак широко роздуває ніздрі, наче готує сопла реактивного літака до зльоту. Потім повільно втягує жар-птаху, в яку перетвоюється вітер. Маленьке тіло напружується, а потім витягується стрілою, щоб через секунду вистрелити вперед і разом із табуном сховатися у куряві. Єдине слово надривним пульсом стугонить у голові, розділяючи час на “до”, та “після”: ПОЖЕЖА! 

Це палає степ…

— Степ?  

— Палає? 

— Невже це правда?

— О горе нам!

О горе їм! Тим, кого люди кличуть Сайгаки. Горе матерям, чиї малюки нещодавно з’явилися на світ і лежать зараз, затаївшись у високій траві. Це людині важко помітити тваринок з трьох метрів, а вогонь не з тих, кого можна обдурити. 

Вогняна квітка тільки на перший погляд гарна, проте краса її оманлива. Марево зникне, щойно жар-птаха огорне крилами приречених на загибель, жертв ненаситної стихії. 

— Рятуйтеся! — свищуть байбаки, прожогом вискакуючи із земляних нірок.

— Рятуйтеся, доки не пізно! — риплять підкрилками жуки до жучих і одночасно косують на різнобарвних метеликів, котрі швидко тріпочуть крильцями, сподіваючись задмухати розжареного фенікса.

— Рятуйтесс-с-сь! — сичать степові гадюки, полози та медянки, наввипередки б'ючи рекорди по швидкісному відповзанню. 

— Швидше тікайте! Степ палає!

У високості, розправивши могутні крила, ширяє орлиця. Орел першим помітив небезпеку і вимушений був принести дружині страшну звістку. Тепер пара зірко вдивляється вниз, на землю. Туде, де у гнізді, зробленому із гілок низькорослих степових чагарників, гною, вовни та кісток, дрижать донечка та синочок. Якщо негайно не перенести діток у безпечне місце, то доля їхня буде невтішною. 

Іншим мешканцям степу пощастить ще менше. 

У ніздрі набивається сажа. Так пахне смерть. Он вона, клацає беззубим ротом і безжалісно спостерігає за тим, як паніка стає повновладною господаркою дійства.

Жарти в бік, коли палає цілинний степ. Степ, котрого ніколи не торкалась залізна борона. Найбільший у Європі,  еталонний шматок землі, де споконвіку ростуть типчак, ковила та ще чотириста п’ятдесят видів рослин.

Іди геть, вогню, не торкайся унікальної перлини Тарврії. Чуєш?

— Що буде? Що ж тепера буде? — в розпачі мукає стара Бізониха і нервово піддіває рогом краєчок металевої сітки-огорожі. Темні зіниці велетки віддзеркалюють далекі миготливі вогники і наперед розраховують план втечі внучат. 

— А що буде? — морщить носа азійська Буйволиця. — Звісно, що, – непереливки, якщо вогонь і сюди, у загони Великого Чапельского Поду, добереться. 

— Краще б люди лишили мене у Танзанії. Я б зараз жував траву на горі Кіліманджаро, а не мотався у пошуках порятунку. — гордовито докидає Кафрський Буйвіл.

“Добре бути таким великим та сильним”, — рвучко соває ногою страхувальну павутину павук, — а що робити таким, як я? Помирати? Е ні, не дочекаєтесь. Я ще не настільки впав духом, щоб здатися. — Звісно, я ж павук-скакун, а не дощовий черв’як. На дещо путнє здатен. Не втечу ногами, так парашут з павутиння сплету. Бачив, як інші павуки таке робили. Аби тільки попутного вітру дочекатися,  і я вже далеко. Ось зараз і розпочну, а заразом черв'яка заспокою:

 — Тихше, гусінь! Не плач, черв’як. Ти ж ніби мужчина, а мужчини не плачуть. Бери приклад із попелиці. Видно, що вона змирилася з долею і приготувалася до найгіршого. А-а-а, ти – не вона? Даремно ти так, я ж підтримати хотів. Усе одно прикро? Не парся, розслабся. Людина ж про тебе не думала, коли випалювала залишки стерні на кордоні свого поля і випускала у заповідний степ “червоного півня”. Що, не віриш? Твоя правда. Може, це й не орендар винний, а водій автівки. Як який? Той, що проїжджав поряд із заповідним степом і викинув із віконця недопалок. Або сірник. Не може такого бути? Черв’яку, ти з якої старовинної нірки виповз, якщо досі не знаєш, що недопалок – то недопалена сигарета? У людей є така погана звичка. Ну ти і смішний, червяче. Прямо, як моя ліва задня нога у третьому ряду. Ну, добре, добре. Проїхали. Та не водій, а ми. Гм…  А як тобі версія щодо скалки від пляшки? Не розумієш про що я? Ет, який нетямущий. Видно, що у школі не навчався. Пояснюю швидко, бо часу обмаль: людина пила сік зі скляної пляшки, а потім викинула пусту тару обабіч дороги. Пляшечка розбилась, сонечко пригріло, одна зі скалок перетворилася на збільшувальне скло і підпалила суху траву. Як результат – пожежа. Тепер ясно? Прощай, я нарешті парашут доплів. Побажай мені удачі. Взяти тебе із собою? Ти що, сухої землі переїв, чи крота побачив, черв’яче? Куди я тебе візьму, у пелену, чи що? Зоставайся здоровий, а я відчалюю. Бувай! 

— ...Упс, щось пішло не так. Черв’яку, це ти зурочив, точно. Так буває, коли жаба душить. Та не бери в голову, усе одно не зрозумієш. Он, дивись, як браво перебирає ногами Стоніжка. Схоже, раніше тебе до води добереться. А якщо не добереться? Ще краще. Перепріє на попілець,  і ти разом із нею. Уявляєш, яка степу від попелу користь буде? Ого-го! Щоб ти знав, у природі без сліду нічого не зникає, а просто переходить із стану у стан, якось так. Ну, добре, забалакався я з тобою, а мені летіти час. Дивись: півнеба – день, півнеба – ніч. Магія, не інакше. Прощава-а-а-ай!