Розділ 18 Дуель

Розділ 18 

Дуель.

Коротше кажучи, багато говорити, та мало слухати, адже Саманта на мене образилася і миритися першою не поспішає. Нехай буде так, бо я не збираюсь  їй нічого доводити.

 Краще попитайте, о котрій я додому втрапила і чому мене мама на вулицю не випускає. Авжеж, ви не помилились, бо це все Аліска. Ця ябеда наябедничала матусі, що я без дозволу на річку чкурнула, себто, втекла, і мене до самого обіду мало не з поліцією розшукували. Здається, Аля точно не іноземну мову вчити ходить, бо тоді б знала, що у її випадку не “чкурнула”, а слово “челіндж” більше підходить, бо воно багато чого означає: “проблема, складна задача, обвинувачення, вичитувати, закликати до відповіді, ставити під сумнів” тощо. Гм… і звідки я про це знаю, я ж у інших мовах ні в зуб ногою, тобто ніхт ферштейн чи доунт андастенд. Бр-р-р… І звідки ця  іноземна зараза у мозок поналазила. Не розумію. Від Саманти перейшло,  чи що?

Одне радує, що мати і Алісу під домашній арешт посадила. Це,  певно, щоб мені сумно не було. Не смійтесь, бо це не смішно, правда.

Ну коли вже татко із відрядження повернеться, бо я змучилася чекати. 

Що б такого втнути? Павуку будиночок із сірникових коробок побудувати, чи муху на прив’язь посадити? Ні те, ні інше. Сірники мама від мене під замком тримає, а муху під столом павук Гоша нещодавно у кокон замотав і їсть потихеньку.  Залишається хіба що Аліску подратувати. Ні, теж не варіант, бо сестра одразу ж примусить книжку якусь нудну читати, а мене це не влаштовує. Удесяте мусолити Колобка чи царівну-Жабу не витерплю. Краще буду мовчати, як партизанка,  і  за вікном пташок видивлятись. Знаєте, як це по-науковому називається? Цей, як його,  бьор-дінг. Нам про нього ще Крися Копитівна розповідала. Шкода, що для справжнього полювання у мене фотокамери немає. Зате мізки на місці,  і це радує. Можна помріяти. Це безкоштовно. 

Підставляю стілець до вікна, видряпуюсь на м’яке сидіння, припадаю носом до шибки і починаю придумувати на ходу, що у голову збреде. Ви ще так не грались? Спробуйте, вам сподобається. 

На початку все на світі

було чорне, сіре й біле. 

І сказав собі художник:

Жити більше так не можна. 

І тоді, спіймавши  ґаву,

написав гучну об’яву:

“Леді, і шановне панство,

Звірі, риби, змії, птаство,

вам іще не остогидло

чорне тіло, біле пір’я? 

Якщо так, то поспішіть, 

і до мене зазирніть.

Бо для ваших забаганок

Чари маю я у жбанах. 

Обирайте гарний колір 

і не вірте в заборони.

Роблю навіть татуаж, - 

те, що образ змінить ваш. 

Залишаю вам адресу. 

Перевірте, я не брешу.

Лугова, будинок п’ять.

Ваш художник, Лео Нард.”

Відпустивши чорну ґаву,

всівся Нард на білу лаву.

І наспівуючи гами,

став бовтать двома ногами.

Незабаром, десь під вечір, 

під будином колотнеча. 

Звірі, птахи і комахи, 

а іще повзучі гади

захотіли враз, без черги,

доскочити в модні тренди.

Гавкіт, рикання, шипіння, 

свист, квоктання, голосіння, 

рохкіт, бекання, дзижчання, 

нявкіт, мукання, іржання. 

Ого-го, їх стільки всіх!

Лео глянув - остовпів. 

Швидко двері зачинив,

попід пічкою присів.

— Навались! – кричать охочі. – 

бо чекатимем до ночі.

Перший кінь, за ним ведмеді

вдерлись нагло до оселі. 

Змії за поріг повзуть,

павуки кутки снують. 

В діжках –  риба у воді, 

жаби кумкають в відрі, 

а гидкі сороконіжки

обліпили всі доріжки.

Кажани у ночви лізуть,

миші хижо точать призьбу,

бо коти замість ловити, 

розпочали чари пити. 

Лео Нард чекав усього, 

але точно не такого. 

Відчинив в підлозі ляду

і застрибнув в неї задом:

— Розбирайтеся без мене, 

то вже не мої проблеми!

— Лео, стій! – кричить лелека.

Злий баран навздогін бека. 

Гоголь, крачка і сорока 

за художником навскоки.

Чернь чубата, сіра гуска 

хвацько виповзли на пузках.

Галка, грак, ворона, крук 

Розхотіли “модний лук”:

— Якщо втік шановний профі, 

значить, бути катастрофі…

— Натко, що ти там весь час бурмочеш? — у мою кімнату, як завжди, безцеремонно, не спитавши дозволу, заскакує Аліска. Вона, наче маленька Баба Яга, підозріло поводить носом і прискіпливо оглядає мій барліг на предмет заборонених інквізицією речей, як то скелети, черепи, ящірки, вужі, чи павуки. Нічого страшного не вгледівши, з подивом питає ще раз: 

— Ти читаєш? Щось я за тобою такого дива раніше не помічала. А де книжка? Я б із задоволенням подивилась. 

Еге ж, подивилась… думаю зі злістю. Якщо змінити усього одну манюню літеру у слові, буде зовсім правильно. Не подивилась, а подавилась би ти, Алісо, якби тільки дізналась, що я не читаю, а вигадую із голови. Куди тобі, захарчована лялю, такі високі матерії досліджувати…

— Натко, ти мене чуєш? — долітає до мене писклявий, наче миша, голос сестри по крові, — Ну звичайно, що ні. Я б могла і сама здогадатися. Ти часом не захворіла після річки, а то я непокоїтись починаю. Ще мене якимось вірусом заразиш, а мені на урок з англійської йти. 

Еге ж, на урок, міркую я, прикидаючи одночасно, що саме встигла почути Аліска. Ні, щоб справді про моє здоров’я попіклуватись, то вона про своє думає. Егоїстка курноса. Набридлива муха. Та, що моєму павучку не дісталася і вилетіла через відчинену кватирку, а Гоша облизня схопив. І чого вона припхалася? Мені мізки підлікувати, чи що? Не вийде. Я стріляна пташка і у клітку вдруге не дамся:

— Сама ти хвора. Он, дивись, вихудла як. Топ з Брітні Спірс наче на вішалці висить. Може, борщику підігріти, я це миттю. А до борщу ще пампушок з часником, я підглядати не буду, нарешті наїсишся від пуза. — тягну либу з блаженним виразом матері Терези. — Знаєш, усі худі — злюки.