Розділ 16
Міст Страшків
— Найважливіше заняття у житті – це пустощі. Не дорослішай, Натко, то пастка. Це не я сказала, а Верховний Предок. Іще, як тільки потрапиш у скрутну ситуацію, одразу ж починай у неї гратися.
От нудна ворона. Ха. Нащо мене вчити тому, що я і сама прекрасно знаю. Підкидаю магічну цяцьку на долоні і мовчу.
Так, ви правильно зрозуміли, я вже не ворона, а дівчинка. Сфернути Саманту до її тата не вдалося, бо налізли Страшки і зіпсували увесь сон.
А тепер про усе по порядку.
Пам’ятаєте, Саманта попрохала мене про незвичайну послугу? Так от, вона хотіла до тата, а я хотіла додому до мами. Мене подорожі втомлюють. Не розумію, що хорошого у тому, коли пташки покидають Батьківщину і відлітають бог знає куди, на зимівлю. Знаю, що ви зараз скажете. Їх примушують обставини, голод, холод, і все таке. То чому ж ворони залишаються? Ви ніколи не думали про те, що ворони так роблять, щоб горобцям сумно не було? Ні? А я думала.
Голова у мене, наче справжній дім порад, якщо вірити Крисі Копитівні, але то вона так думає. А я просто люблю до всього власним розумом доходити, тому ігнорю дорослі істини. Я не з тих дітей, котрі полюбляють у дорослі ігри гратися. А які ігри у дорослих, спитаєте? Ніби не знаєте. Вставати затемно, порати худобу, корові силосу давати, кроликам – кролячої їжі, свиням – свинячої, а потім йти на роботу, щоб гроші заробляти і купувати дітям смаколики, та ще про людську їжу не забути.
Робота – від слова раб, а раби – то такі люди, що повністю від обставин залежать. Пташки залежать від погоди, люди залежать від заробітної плати. Несправедливо, правда? Не розумію, невже не можна розподілити усі гроші світу порівну і не забирати батьків від дітей?
Вибачте, трохи відволіклася, Саманта у бік шпиняє, виконати обіцянку просить. Я їй кажу:
— Саманто, це ж твоє сновидіння, кінець кінцем, будь дитиною, грайся! Зроби тата із гілочки дерева, і він неодмінно з’явиться.
Кнопа витріщає на мене дві пари очей, бо не розуміється у “техніці дурня”. Шкода, що тут немає Світляка, він би її навчив.
Серйозно: гра – це одне з найсерйозніших занять у світі. Із гри усе починається. Як із краплі йде дощ, із гусіні кукляться метелики, з пуголовків виводяться жаби. А Саманта за свою надуману дорослість вчепилася, наче колорадський жук за бадилля картоплі, і не хоче нічого чути. Може, ви до неї достукаєтеся, коли я не змогла? Ні? Ну, добре. Доведеться самій. Загалом, усе, як завжди.
Я обламую з бочкового дерева дві гілочки, вручаю Кнопі і кажу:
— Саманто, уяви тата. Це важливо. Не пручайся, бо техніка не спрацює. Тепер візьми гілочки і перев’яжи навхрест. Шнурок від мого кросівка підійде? Ех, воск потрібен, а у мене немає. Давай без воску. Свічка на таємній базі лишилася. Голову ляльці ще зробити треба. Жмуток трави накатай. Закріпи. Все, тепер можеш гратися. Швидше, а то сон може закінчитися, як потім зв’язок підсилити? Та не знаю де Артем із Денисом поділися. Вони самі по собі, мабуть, ящірок ловлять.
— Треба робити так, як треба, а як не треба, робити не потрібно. — надривно каркає ворона, спостерігаючи збоку за Кнопиними муками творчості. — Це не я сказала…
— … а Віні Пух! Знаю. — нервово відмахуюсь я. Набридло, що тут усі вумні слова Верховному Предку приписують. У мене власний предок є, і це – мій тато, а ось Саманті менше пощастило. Тільки треба ще трішки фантазії додати, і пустощів, бо серйозність у дитячій грі – то зайве.
Знаєте, чим діти від дорослих відрізняються? У дорослих усе, як треба, а у дітей, так, як їм подобається. Просто, і без виламостів, як любить моя бабуся Катря до кота Васьки говорити. Ха, уявила того рудого котяру вранці, коли замість дорогого котячого корму бабця йому свіженького коров’ячого молока наливає, а тут я:
— Васько, їж, і йди на роботу.
Кіт: Зараз доїм, і піду. Стоп. Яка робота, я ж кіт.
Я: Васька, а у мене чарівний клубочок є.
Кіт: Люблю цяцьки. Рабине, кидай!
Я: Васько, а як тобі Алісин макіяж?
Кіт: Натко, тут зомбі!
Ой, знову на кота залипла, а треба ж роботу робити, а не слухати котячі відмазки. З котом добре, та де ж на нього стільки часу напасешся. Так і з татами. Дивина, та й годі. Зоомагазини для тварин придумали, а магазин з татусями – ні. Прикиньте, приходите ви такі тата вибирати, і аж очі розбігаються, скільки їх на вітрині стоїть. А треба ж не чужого, а свого придбати. Бачите Самантиного? І я поки що ні. Значить, ми не так щось робимо, бо інакше він би з донькою уже зустрівся.
Тут мене за ногу щось обкрутило і так здавило, що я поворухнутись не можу. Від болю навіть Магічне серце у траву впустила. Саманта цього не помічає, бо захопилася новою лялькою. Що не кажіть, а лялька, зроблена своїми руками – то крута річ.
А мені що робити? Артефакт загубився, а без нього не вийде додому повернутися.
— Тут не потрібні учні, які вірять у дива вчителя. Тут у пошані шукачі див. — каркає ворона.
Дістала вже своїми повчаннями. Що вона від мене хоче, щоб я що? Залізла на дерево і з гнізда інше яйце поцупила? Пам’ятаю, я їх п’ять нарахувала. Одне Саманта забрала і мені віддала, лишилось чотири. Можливо, вони теж магічні?
Враз баобаб стає прозорим і тане у повітрі, наче хмара після дощу, а натомість з’являється печера з малюнками на стіні. Я теж малювати люблю. Вдивляюсь в намальованого на стіні чоловічка, і вже за мить він починає танцювати. Кнопина лялька також оживає і приєднується до гурту. Ось вам і дива, і помітьте, ніякої магії каменю.
Так ось на що ворона натякала. Виходить, справжню магію творять не предмети, а серце людини, котра їх торкається.
“Марно витрачати свій час на те, у що не вкладаєш серця.” Ось про що Світляк говорив, тепер-то я розумію. А він не такий зануда, яким на початку здавався, і дійсно хотів допомогти. Ось чому сон то слабшає, то сильнішає.
— Саманто, ти де?
Білий туман заповнює печеру і не дає насолодитися дійством. Хтось нам перешкоджає, тільки хто?
#3351 в Різне
#701 в Дитяча література
#4684 в Фентезі
детективне розслідування, пригоди на канікулах, містичні дивовижі
Відредаговано: 28.03.2023