Розділ 14 Біла ворона

Розділ 14

Біла ворона

Ми з Сімою та хлопцями ще деякий час пересиджуємо у хліву, доки суха гроза закінчиться, а тоді біжимо на річку Рудку. 

Кнопа ще забігла до матері, щоб попередити, куди йде. Сказала, що скучила за друзями, і все таке. Мати їй спочатку не повірила, та коли ми це підтвердили, погодилась. Ще б пак. Зазвичай Кнопа сидить вдома сама, наче палець, і нидіє над енциклопедіями.

 А, так. Ще були цінні вказівки: бути обережними, на річку не ходити, з чужими не спілкуватися, собак не дражнити, гіркої трави не їсти, павуків і змій не давити і далі по списку до вечора. Мами вам не тата, у них усе серйозніше у плані виховання. З мамами треба у всьому погоджуватися, бо інакше не випустять на вулицю гратися. 

*******************************

Ось ми і на річці. Всідаємось на бережку, я беру патичок і починаю малювати на пісочку чоловічка. Звісно, куди ж без пісеньки:

— Палка, палка, огірочок, 

    Ось і вийшов чувачочок.

    Ось і вийшов, ось і вийшов

    чувачочок.

    А якщо додати ніжок, 

    Має вийти восьминіжок,

    має вийти, має вийти…

    Слайдермижик!

— Натко, який ще Слайдермижик, такого у пісеньці немає. — зауважує Кнопа, і протирає окуляри хусточкою. Добре, що мені окуляри не потрібні, я б замучилася їх весь час на носі поправляти та слідкувати, щоб, не дай боже, не побились. Я моркву сиру їм, тому у мене і зір стопроцентний, не те, що у деяких. 

— У пісеньці немає, а у мене буде. — впевнено відказую я, тим часом, як викопупую мушлю і закопую назад у пісок.  Може, равлик виведеться. Не вірите? Якщо усе правильно зробити і нічого не переплутати, та ще “абра-кадабра” сказати, то обов’язково диво станеться. Дива люблять, щоб у них вірили, інакше не трапляються, і крапка. Дорослі цим правилом не користуються, ось і не отримують нічого з того, про що мріють. 

Артем з Денисом тим часом уже до плавок роздяглися, зараз пірнати у річку будуть. Хлопці, що тут скажеш. Їм байдуже настанови Кнопиної матері, у них власні генерали у головах сидять. Нещодавно від Залізного Короля, а уже знову долю випробовують. Спекотно їм, бачте, до Річкового Принца у гості закортіло. Якщо вже на те пішло, то і я скористаюся моментом і попрохаю друзів скарби на дні Рудки пошукати. Буде чим з Кнопою за порятунок розрахуватися. 

Добре, що хлопці не надто жадібними виявилися, і одразу погодилися з Самантою дружити. Після пригоди на таємній базі такі зміни дорогого коштують. Це я вам кажу, Натка Ромашкіна. 

Так, ви маєте рацію. Не все відразу сталося. Спочатку я обережно натякнула хлопцям, що якби не героїзм Кнопи, то де б зараз усі ми були, га? Напевно, на хмаринці з янголятами перешіптувалися. А так ось, живі і здорові, і що само собою, за такий подвиг Сіму нагородити треба. Щось цінне роздобути. 

Яких там нас Крися Копитівна приказок про дружбу вчила? Багато різних, але я одну приказку запам’ятала: “Коли роблять укупі, не болить у пупі”. І ще: “Що людям, те і нам”. Себто, мені. Я теж від частини скарбу не відмовлюсь. Кнопі принесуть, а вона одразу зі мною поділиться. 

А доки Артем з Денисом у золотошукачів і підводників граються, я хочу подругу про артефакт більш детально розпитати:

— Кнопо, давай, зізнавайся, з яких це ти пір чарівницею зробилася? Щось я не помічала за тобою здатності до чарівництва. 

На річці так спекотно, що треба терміново у тіньок заховатися. Якщо шарова блискавка не прибила, то сонечко може. Сонячний удар – це як аперкот від Кличка, вирубає з першого разу, не встигнеш “а” сказати. 

Кнопа замислюється на хвилину, а тоді таємниче шепоче:

— Натко, я б тобі про це не розповідала, але тепер доведеться. Справа у тому, що “Серце сновидінь” – то мамина річ. Її тато мій подарував, ще до мого народження. Мама цей камінь, як реліквію береже, як пам’ять про тата. Він за нею повернутися повинен. Тільки коли, не сказав. За умовою, це станеться, коли темна епоха сновидінь скінчиться. Так він сказав, а мені мама переповіла. Ось тому я злякалася, коли тітка Ольга на реліквію оком накинула, себто, захотіла до свого київського музею у якості рідкісного артефакту додати. Сказала, що дисертацію пише про місця сили в Україні, і камінь їй потрібен, щоб могилу старовинну розпечатати. Бреше, чи правду каже, я не знаю, але дуже вже це все підозріло. Мати, звісно, не погодилася, або не сприйняла всерйоз тітчині слова, а даремно. Наступного дня мене тітка Ольга до Києва забрала, а пізніше, дивним чином, блакитний камінь у неї на столі у квартирі опинився. Я одразу зметикувала, що й до чого, тому швидко написала тобі листа, і вкинула у поштову скриньку по дорозі до Макдональдсу. Тепер ти все знаєш. 

Я підстрибую на попці, бо мене щось за шию вжалило. Клята комарва, ніде спокою від неї немає, особливо, біля річки. Нам Крися Копитівна розповідала, що комарі люблять у воду відкладати яйця, а потім з яєць виводяться личинки, а з личинок – дорослі комарі. Я навіть консервну бляшанку для експерименту приготувала і на веранді поставила, щоб увесь процес прослідкувати. У мене нічого не вийшло, бо у бляшанку павук потрапив і зіпсував весь експеримент. А ще знаю, що комарам блакитний колір подобається, а я саме у блакитному зараз. Ну чому Кирило не погодився мені свою жовту футболку дати поносити? У комарів на жовте алергія. 

— Натко, ти мене чуєш? — долітає до мене тоненький Кнопочкин голосок. — Вічно ти у хмарах літаєш, коли тебе просять уважно слухати. 

— Та слухаю я, слухаю. — огризаюсь я. — Ти казала, що тітка Ольга мамину реліквію поцупила, а мене щойно комар за шию гризнув. 

— Не комар, а комариха. Комарі кров не смокчуть, вони – вегетаріанці.

— Мені все одно, хто з них кровопускач, головне, що боляче. — кривлюсь я. — Після укусів такі величезні пухирі вилазять, що мама примушує зеленкою маститись. 

— Ти її вбила? Комариху? — співчутливо питає Сіма. — А вона ж тобі добра хотіла, твій імунітет підіймала.