Розділ 10 Бункер

Розділ 10

Бункер

Ми залазимо у ждип і Костянтин вмикає космічний пульт керування. Ракета стартує, але несподівано глохне прямо на старті. Невже вибухне?
— Що не так? — Костянтин уважно зиркає на прибори, а потім лізе під капот. Але ж це не малолітражка, а останнє чудо техніки, навряд йому вдасться. Повертається і знову намагається завести норовливу конячку:
— Нічого не розумію. — знизує плечима. — Все ж у порядку було. Доведеться йти пішки.
— Що сидите, вилазьте, комфортна доставка відміняється. — зло глипає на мене Кирило. Ну ні, невже і тут я винна? Мабуть, так, бо далі йде гірка добавочка. — Може, це знак, і не треба нам малу слухати, брате? Давай краще тата діждемося. 
— Іще чого. — насуплюється Костик. — Ти як хочеш, а я їй вірю. Натко, ти ж правду сказала? Вустами дитини говорить істина. — посмішка юнака мені подобається. Вона дозволяє сподіватися на те, що гоблін програє.
— Так. — якомога впевненіше відповідаю я. — Мені не наснилось, точно. — чергова брехня поглинає мене, як хвиля цунамі узбережжя самотнього дикого острова в Тихому океані. — Артем з Денисом натякали мені, що збираються по розваллям старої ферми побродити. З собою кликали, але мене мати не пустила. Я про це забула, а ось тільки зараз згадала. 
Затірлінькав смартфон Аліски. Музика на дзвінку така ж гидотна, як і сеструнін топ вище пупа. Зате Кирилу подобається. Це ж видно по тому, як хлопець поїдає Аліскин пуп очима і ще добавки просить. Я переводжу погляд на ремінець із сердечком у формі змії на сестриній захарчованій талії. Аліса тягнеться до сумки, поспіхом витягує смарт і відповідає на виклик: 
— Ало, мам? Так, я у Христини, вирішила живу англійську потренувати. Ти ж знаєш, я даремно часу не витрачаю. 
Ха, і це та, що мене брехухою називає. А сама? 
Тим часом розмова продовжується: 
— Натка? Теж тут. Не хвилюйся, вона нікуди не ділася, зі мною. Скоро повернемося. Ну мамо, не кричи. А, ти не кричиш, то у тебе голос учительський? Що? Так, на обід будемо вдома. Борщу розігрію, котлети теж. Компоту зварити? Добре, добре, зварю. Попрохаю Натку вишень нарвати. Ну, все, мені ніколи розмовляти. Працювати треба. Ай доунт хев тайм. Андестенд? Па-па. — і повісила трубку. 
І як вам це подобається? Аліска, виявляється, теж брехати вміє, а я її правильною вважала. Плюс один бал у рейтинг. Дивись, так і до олімпійського золота по брехні дотягне. 
Я заговорщицьки підморгую до сестри, а вона показує мені кулака, щоб не пробовкалась і не попалила брехливі хатки. Тоді я перевожу погляд на футболку Кирила і підморгую гобліну: “Твоя робота? Якщо джип не заведеться, усе мамі розповім.” Гоблінові нікуди діватися, бо я його притисла, отож витягує кіготь і шкрябає Кирила за живіт, вимагаючи справедливого сатисфака. Ой, я щось не те сказала. По-моєму, треба було сказати сати-сфак-цїї, тобто компенсації за моральну шкоду. А що? Не одній же Алісці вумні слова знати, я теж не ликом шита. Нехай знає. 
— Костику, спробуй ще. Джип має завестися. — просить Кирило. — Я точно знаю. 
— Точніше не буває. — піддакую. — Я навіть чарівне слово знаю. Абра-кадабра. Ось!
Костик весело сміється, надягає скафандра і знову лізе у ракету:
— Якщо сказано чарівне слово, то усе має вийти. 
Є! Завелася. Та не я, а автівка. Гранд Черокі, чи як там Кирило її обізвав? Я знаю, хто такі чирокі. Це плем’я індіанців у фільмі про Натті Бампо.  Тільки до чого тут джип, не розумію. Я у іномарках не петраю, мені трактори ближче. Ось, таточко із відрядження повернеться, покатає із вітерцем. Ой, що це? Здається, на мене щось ляпнуло. Клята ворона, спортивну кофту обгадила. Аліска на мене як глянула, від реготу трохи не луснула: 
— Так ми їдемо, чи будемо пташиний послід Наткою збирати? 
Їй смішно, а матері тепер прати доведеться. 
Кирило підхоплює: 
— Натко, зараз же знімай кофту, а то новий салон вимастиш. На вулиці червень, а ти наче на Північний полюс зібралася. 
Я мовчки підкоряюсь, а самій так і хочеться підказати, щоб не за мною, а за своїм гобліном слідкував. Замість цього зціплюю зуби і розтягую либу до вух: 
— Кирило, а у тебе моднява футболка, даси політати?
— Ще чого. Не доросла. Це брендова річ, і взагалі, Натко, не заговорюй мені зубів. Якби не брат, то у тебе зараз вуха були б такі, як у чебурашки, тільки сині. Стартуємо. Не кожного дня можна в бандитських розбірках відмітитись. Дивись, у місцевих новинах покажуть, медаль за відвагу дадуть. 
— Губозакатувальну машинку тобі дадуть, брате. Я ж сказав, охолонь, Халку. — посміхається Костик, виїджаючи за ворота з вирізьбленими металевими янголятами на стовпцях. Цікаво. На даху їхнього будинку сидить демон, а на воротах – янголята із сопілками. Щось тут нечисто, точно. Та із цим я потім розберусь. Зараз не до них.
— Дякую, аж підскакую. — бурмочу під ніс, займаючи зручне положення на задньому сидінні. Нова чорна шкіра так приємно пахне, що мій ніс на сьомому небі від щастя. А що це запікало? 
— Ти не пристебнувся, Кириле. Система безпеки спрацювала. Правила є правила. — зробив зауваження брату Костик. — Тепер порядок. Натко, куди їхати? 
— На краю села є розвалена ферма, туди і їдь. Гони до вулиці Лісової, там ще магазин “Федя” є. 
— Ясно. Кирило, набери тата. Скажи, нехай поліцію викликає. 
Доки ми їдемо, я вирішую напустити страху на Аліску: 
— Аліско, а ти про Слендермена чула?
— Це ще хто такий? Відчепись, Натко, вічно ти зі своїми приколами. 
Звісно, я не відчеплююсь, а навпаки, продовжую нагнітати. 
— Слендермен – це такий худорлявий чоловік з довгими руками і ногами. Він зазвичай одягнений у чорний костюм, білу сорочку і чорну краватку. — все-таки смішні бувають слова в українській мові. Якби не знала, що краватка – то не ліжко, а у перекладі з російської – "галстук”, ні за що б не здогадалась. 
— Прикинь, Алісо, у нього руки розтягуються, наче жуйка, а зі спини ростуть щупальця восьминога. А-а-а! — я роблю страшну гримасу і хапаю сестру за шию. Аліска лементує, намагаючись вивільнитись з мого захвату, а коли це їй не вдається, щипає за руку. Ой, як боляче. Ну в неї і щупальця, страшніші, ніж у Слендермена. Я прибираю руки і продовжую стращати:
— Аліско, я не жартую. Кажуть, що Слендермена нещодавно в магазині “Федя” бачили. Уявляєш, він за ковбаскою сиро-копченою заходив. Взяв ковбаску, і не заплатив, тож його тепер поліція розшукує. 
— Ну ти і казкарка, мала. — сміється Кирило. — Це ж треба таке вигадати. 
Кирилу до лиця коротка стрижка з вибритими скронями, що я аж умліваю, як каже Аліска. Іще б блискавку на лобі намалювати, був би вилитий Гаррі Поттер. 
— Та нічого я не вигадую, це чистісінька правда. Щоб ти знав, Кириле, якщо поблизу помічено Слендермена, то значить скоро зникнуть діти. Худий чоловік заманює їх в ліс, позбавляє розуму і забирає із собою, так що більше дітей ніхто ніколи не бачить. Ось так і Денис із Артемом пропали. Їх Слендермен викрав. 
— Вигадай щось інше, а то щось мені не дуже страшно. — хорохориться Аліска. А я ж чую, як гучно б’ється її лисиче серденько, мене не проведеш. Добре, нехай буде так. 
— Якщо тебе Слендермен не злякав, тоді що ти про чоловіка-козла скажеш? 
— Ха. Та у нас таких, хоч греблю гати, на кожному кроці є. — вишкірює зуби сестра. Я їй сто разів казала, щоб не либилася так широко, а то брекети видно. Їй хоч би хни, навіть хизується. Каже, зате рівні зуби будуть. 
— Ти не дослухала. — огризаюсь і скрегочу своїми молочними зубами у бік брекетів. — Я не про тих чоловіків, які нормальним жінкам життя псують, а про справжнього кривавого монстра, який людей вбиває. Про нього кажуть, що спочатку він був звичайним козоводом, а потім…
— Ха-ха-ха. — тут уже не витримує Кирило. — Мала, визирни у вікно, ми до магазину “Федя” під’їхали. Бачиш он того “козовода”? Часом, не той самий, про котрого ти розповідаєш? А я тобі скажу, що це дядько Колька. Теж любить “козу поводити”, тому і увесь час п’яний. Скажу тобі по секрету, я ніколи не помічав за ним замашок монстра. Так що видихни, і не лякай Алісу. 
Ну справжній джентельмен, даму свою захищає, думаю я, а сама у вікно тоноване вдивляюсь, бо маємо уже приїхати на місце. І хто ці тоновані скельця вигадав, сама морока з ними, коли треба щось роздивитися. 
— Усе. Ми на місці. — радісно скрикую я. Машину можна тут на дорозі лишити, а до розвалин пішки дійдемо. 
— А де авто дільничого? Чого це його досі немає? — питає Костик. — Кирило, ти казав тату, де ми будемо? От, ну чому усе самому доводиться робити. З тебе такий помічник, як з мене Гаррі Поттер. Доведеться чекати. 
— А якщо малі там задихаються? — досить резонно питає Кирило. — А якщо їх там собаки доїдають, чи бандюки знущаються? Е, ні, я не буду сидіти, склавши руки. Натко, ходімо на розвідку. Тільки не здіймай галасу, щоб нас не почули. Костику, Алісо, ви, якщо хочете, дільничого дожидайтеся, а я не можу. Душа у бій рветься. 
**********************************
Не буду розповідати, як ми з Кирилом десять хвилин нюхали сморід і пил занедбаного складського приміщення, як мало у яму силосну не впали, як на нас напала з-за вугла мала худоребра псина, і якби не Кирило, то я б зараз вам це не переповідала, а у лікарні сорок уколів від сказу отримувала. А потім ми знайшли металевий бункер і звідти почули глухі удари. Капітан Очевидність, як сказав би Денис, – у бункері хтось був, тільки відкрити ми його не могли, бо двері були зачинені. Довелося повертатися до джипа і розповідати пригоду Кості з Аліскою і чекати на підмогу. Невже моя брехня на цей раз не вилізе боком, і навіть користь принесе? Навіть я цього не очікувала. Та далі усе по порядку. 
**********************************
— Ми їх чули, тільки відкрити двері не можемо. — розвів руками Кирило. Там якийсь іржавий бункер. Я погупав, і мені погупало у відповідь. Що будемо робити? Дільничий, як на те, запізнюється. 
— У нього терміновий виклик. Знову п’яний дядько Колька тьотю Зіну ганяє, треба приструнити. — пояснив заминку Костя. — Доведеться зачекати. 
— Доведеться. Тут пес скажений ошивається. Мало нас з Наткою не погриз. Я його шматком металевої труби відігнав, але він може повернутися. 
От тобі й маєш. Халк не хоче рятувати світ. І чого це я мушу дудіти під його дуду? А якщо я не хочу чекати? От зараз побіжу, знайду під ковриком іржавого ключа і відчиню двері. Я знаю, де зазвичай ключі ховають, не маленька. Мої кросівки залопотіли назад до бункера так швидко, що навіть не зчулася, як добігла. Погупала у зачинені двері ще раз, але дивно. На цей раз ніяких гупів у відповідь. Тоді щось як гепне зсередини, що я мало не впала з несподіванки. Йошкін-картошкін, хіба ж можна так лякати, я ж у танку. 
— Натко, ти зовсім здуріла? — чую позаду себе захеканий голос Кирила. — Ану, вертайся назад, я сказав. Без тебе обійдемося. 
— Кириле, не проганяй мене. — пхикаю я. — Я допомогти хочу. — хитро підморгую до гобліна і додаю: — Може, спробуєш замок арматурою розбити? 
— Я тобі що, Супермен, чи що? — кривиться Кирило. Тут Ем-Ен-Ес потрібен. 
— А що воно таке, ЕмЕнДенс?  Цукерки такі? Я вже їх їла, мені сподобались.
— Та не цукерки, а наряд рятувальників. —  ірже Кирило. — Якщо ти права, і малі тут, то тобі медаль дадуть, по телеку покажуть, і мені, само собою. Грошову винагороду заплатять. 
— По шиї мені дадуть, а не медаль. — скривилася я. — А якщо там зеки біглі сидять, чи бомжі? 
Тут з-за насипної купи битого каменю висувається голова скаженого пса. 
— Кирило, там той, як його… скажений песиголовець… стій рівно, замри, може, не нападе. — я помічаю ще одного пса. Ого, та це ж наш Джульбарс. Нічого собі, забіг. Ну чому він хати не тримається. Зараз будуть собачі бої. Нехай б’ються, а я подивлюся. Страх, як люблю собачі бої дивитися. 
Схоже, Кирило так не думає, і кидається розбороняти псів. Ну й дурний, такий екшн зіпсувати хоче. 
В далині чую, як уукає поліцейська машина та бібікає карета швидкої допомоги. Саме вчасно. Кирила сухоребрий пес за ногу цапнув. А не треба було собачим боям перешкоджати. Усе по фен-шую, вам так не здається?