Розділ 9 Амігас

Розділ 9 

Амігас

Сиджу на задньому сидінні і трусюсь від страху. Зараз Кирило привезе мене до батька і очну ставку буде робити. Мда, попалася. І треба ж було мені через гілку перечепитися і впасти. Одного не розумію, та яма зі світляком була реальною, чи то результат мого “бемць” по голові. Здається, з головою все гаразд, тільки трохи лице подряпала.

Під’їжджаємо до будинку голови громади. Будинок мало чим вирізняється від інших. Хіба що тільки тим, що зверху на даху вирізьблена фігурка якогось демона. 

О, і Аліска уже тут, як тут. Усі в зборі, тільки дільничого дядька Ігора не вистачає. Значить, ще не встигли попередити. Та і навіщо тут дільничий, це ж не аварія зі смертельним фіналом, а всього-на всього побита фара.

— Вилазь із джипу, мала, зараз судити тебе будемо. — стращає мене гоблін на жовтій футболці Кирила. — Вміла в неправильному місці дорогу переходити, вмій і відповідати за це. Ги-ги. Я тобі не справедливий прокурор, а святий інквізитор, тож на помилування можеш не розраховувати. Спочатку допитаю, а вже потім четвертую. Спочатку дознання вчиню,  а вже потім втоплю. Ні, краще на вогні спалю. Не треба було до кривого лісу пхатися, наші секрети винюхувати. Тепер маєш розплачуватися за скоєне. Серце у тебе? Це добре, двічі не доведеться шукати. 

ікла у пащі гобліна ще більше загострюються і хижо збискують:

— Ух, відчуваю неземну силу, тільки торкнутися не маю права, бо магічне серце мене спопелить. Почекаю, поки помічник проведе розтин твоїх кишень, а тоді вже буду вирішувати, що і як далі робити. Ти тільки мовчи про мене, бо як побовкаєшся, то можеш попрощатися з білим світом.

 Враз гоблін на футболці замовк і став таким же байдужим, як і до того. 

— Вилазь, мала чого заклякла? — різко командує в мій бік Кирило. Який господар такий і гоблін. Чи, може, усе навпаки і слуга підбиває господаря на ризиковані вчинки?

— Не можу. Щось у голові паморочиться. Можна мені води? — нарочито слабким голосом видихаю, сподіваючись відтягнути момент екзекуції.

Кирило відчиняє дверцята і вистрибує назовні. Невже повірив і бити не буде? 

— Не бійся, мала, бити не буду. Я ж не монстр.

Кирило ніби читає мої думки і це вже наштовхує на думку, що індульгенція на помилування все-таки буде. Сама в шоці від свого словникового запасу. І де тільки я цих словечок моднявих набралася? Крися Копитівна була б у захваті, коли б почула.

— Добре, мені вже краще. — радісніше, ніж треба, відгукуюсь я і повільно, щоб ще раз не впасти, вибираюсь із космосу на грішну землю. Переможно зиркаю на гобліна і подумки показую йому середнього пальця. “Що, вхопив, посіпако? Кирило не ти, він малих не б’є, і навіть не їсть, отож стули ікла і не заважай мені викручуватися”.

— Натко, а ти тут яким вітром? — до авта підбігає Аліска і запитально округлює очі у бік бойфренда. — Кирило, навіщо ти її сюди припер, нам що, настільки нудно удвох? Хоча, ні. Мати мене по голівці не погладить, якщо дізнається, що я не слухаю її наказу за сестою приглядати. 

“Не удвох, а утрьох”, — хочеться зауважити мені. — “тут ще і гоблін противний є.” — та я мовчу, щоб не викликати на себе вогонь раніше, ніж запалиться гніт. Бомбочки зазвичай гніт мають, це я у мультику “Острів скарбів” бачила. 

— Ох, а що з передньою фарою? — лисиця-Аліса вже нанюхала головну проблему і спішить винести її на розсуд суддів і присяжних. — Коли ти виїжджав за ворота, фара цілою була, а значить, нещодавно кудись в’їхав. 

Не думала, що сестра вміє зводити дебет з кредитом, тобто аналізувати ситуацію, це вперше. Мало того, вона ще й умовисновки робить: 

— Якщо Натка тут, то без неї не обійшлося. Костянти-и-ине! — радісним писком кличе Аліска господаря автівки. — Ходи до нас, тут Кирило фару на джипі побив, а усе через Натку! 

От противнюща Аліска, я не встигла  з’явитися, а вже винна. Послухати сестру, то я винна вже тому, що посміла на світ народитися. Була б її воля, вона б такого отрешу не допустила. 

Костик вигулькує з хати і поспішним армійським кроком наближається до нас. Його очі-гаубиці важко бігають по присутніх, вишукуючи ціль, щоб вдарити прицільним залпом та одним ударом розтрощити позиції ворога. Врешті вони зупиняються на Кирилові і вибухають напалмом:

— Кириле, як ти посмів поїхати без мого дозволу? Я  ж тебе попереджав, чим це може закінчитися. Костик мацає постраждалу фару і важко зітхає. — Тепер у сервіс доведеться гнати, а найближчий – у Південному. Як це сталося, ти хоч нікого не вбив?

— Ні, не вбив, — тихо, але впевнено захищає власну ставку Кирило. — це мала на перехрестя вискочила, а я ледве встиг кермо вивернути, ось і в’їхав у дерево. 

— Яка мала? Будь мужиком, Кролику, хоч зараз не бреши. — Не справився з керуванням, то так і скажи, не вали з хворої голови на здорову, тим паче, дитячу. 

— Як яка мала? Ось ця. — Кирило кидає у бій власну піхоту і та наставляє на мене дула сотень рушниць. — Це Натка, сестра Аліси, якщо що. 

— Натка? Та сама? — Костик снайперським поглядом оцінює мою персону і несподівано змінює гнів на милість. — Так чому ж ти одразу не сказав. Дитина не може бути винною в тому, що вона - дитина. 

Гоблін на Кириловій футболці розчаровано кривиться, що на деякий час доведеться відкласти спалення відьми на кострищі, тим самим позбавивши себе права насолодитися видовищною розправою. 

“Не скрегочи іклами, а то посиплються.” — непомітно підморгую я, зовні зберігаючи нещасний вигляд, на випадок переміни планів союзних військ. 

— Натко, а чому це у тебе лице подряпане? — питає Аліска. — Із асфальтом не розминулася? 

— Яке твоє діло? — насуплююсь я. Ніс і справді щемить, наче по ньому самоскид проїхався. — Краще за манікюром своїм стеж, а то, не дай боже, обламається. 

— Стоп, стоп, дівчата. — утихомирює нас Костик. — Досить скубтися, ви ж сестри. — Натко, скажи, будь ласка, тобі поштою посилка надходила?