Розділ 7 Світляк

                                        Розділ 7 

                                        Світляк

Треба тікати, чим далі, тим краще. Загубитись у лісі серед сосен не складно, складно потім дорогу додому відшукати. Дай боже, пам’яті, як там нас Крися Копитівна вчила орієнтуватися за сонцем. Гм… Якщо я нічого не плутаю, то треба стати спиною до сонця і розставити руки в сторони. Тоді попереду буде північ. Чи, може, північ?  Підкажете, чи так і будете спостерігати за моїми муками? Ну добре, я сама. Отже, нехай попереду буде північ, тоді позаду – південь, зліва – захід, а справа - вхід. Ой, я хотіла сказати, схід. Уже забалакуватись почала. Точно як наша бабуся-сусідка Мічіе, яка південь півнем обзиває. Вона не може звикнути до української вимови, бо народилася і виросла у чорта на рогах, десь у Якутії. Звідки я знаю? У мене ж стопроцентний слух, хіба ви забули? Сто разів чула, як бабуся Мічіе строганину вихваляла. Я у мами запитала, що то за дивина така, що бабця її хоче, аж вмирає, і мати мені пояснила, що строганина - то нарізана тонкою стружкою сира заморожена риба. Ні, окуні чи плотва на це діло не годяться, треба осетрина чи мускун, але і там є свої нюанси. Рибу треба брати живу, а не ту, що у сітях так заснула, що аж здохла. Прикиньте, якщо гостя-якута нагодувати дохлою рибою, то він одразу ж це внюхає, образиться і втече. У них що, нюх, як у нашого Джульбарса? Одним словом, не пощастило бабусі, бо у нас у Рудці осетри не водяться, є тільки мускусні качки, і ті у Самантиної матері на подвір'ї бігають. До речі, що там зараз Кнопа у Києві поробляє?

Біжу по лісу, а думки плутаються, так само, як і мої ноги у сухій сосновій хвої. Тому не дивуйтеся, що сумбурно пояснюю. Мені тікати треба. Стоп. А чого це я тікаю, уже забула. Пам’ять, наче у золотої рибки, так іноді Крися Копитівна на нерадивих учнів каже. Чому саме рибка? Я б і сама хотіла це знати, але боюсь запитати, щоб ще більшої біди не накликати. 

Кирило на джипі мені мізки перекрутив. Де сонце - зліва, чи справа? А, не важливо, аби не наздогнав і не побив. Краще у лісі загубитись, ніж потім із синцями ходити. Добре, що у мене ноги натреновані, я ж ними у футбол граю. Погано, що у сосняку спекотно. Спекотніше, ніж на відкритій місцевості. Ви про це знали, а мені не сказали? Вредничаєте, чи то я собі понавигадувала. 

Я вже досить сильно спітніла, до того ж у якусь лайняну купку вступила. В пору у гру гратися:

У ведмедя у бору 

гриби, ягоди беру. 

А ведмідь не спить, 

бо від мене фонить. 

А хай їй, тій купці, обсохне, вивітриться.

Скажіть, будь ласка, ну чому тут цукрові сосни не ростуть? Нам Крися Копитівна розповідала, що вони є, тільки ростуть чи то у Америці, чи то у Мексиці. А ще на тих соснах є їстівні шишки розміром з велику диню, і навіть солодка смола тече, її індіанці ще у їжу використовують. Я б зараз теж чогось пожувала, так нема нічого підходящого. Смолу я неодноразово пробувала і від неї в мене щоразу живіт болить. 

Стоп. Щось я далеко забігла, ці місця не впізнаю. Кривий ліс почався. Мамцю дорогенька, які сосни тут покручені, наче їх хто за вуха потягнув. Спочатку вліво, а потім - вправо. Прислухаюсь до звуків, але нічого не чую, наче вимерло все. І навіщо я про бабцю Мічіе згадала. Точно якутські шамани мене зачаклували. І як тепер додому повернусь? Треба було Аліску з собою брати. Якщо ведмідь нападе, можна було б нею відкупитись. 

Тут за сусідньою сосною смачно хрускає суха гілка і щось протяжно і хрипко завило. Мій лоб замість розжареного холодний піт залив, а під шкіру заповзли гігантські невидимі мурахи і почали у футбол ганяти. Я вже вам говорила, що я не злякливого десятку? Забудьте, то я перед хлопцями випендрювалася. Серце у грудях гупає так, що зараз усі ребра повилітають. Здається, я переоцінила власну стійкість до страху.

 “Зберись дурко, може то звичайна білка, а тобі вже ведмеді ввижаються.” - голосно, щоб відлякати страх, кажу я сама до себе. Проте мурахи-людоїди не поспішають покидати плацкартні вагони мого стривоженого тіла, а навпаки, укріплюють позиції у потязі. Ой, уже з іншого боку виє. Їх що, два? У сенсі, ведмедів. Я кліпаю вологими від сліз, очима, на центр звуку і тихо, щоб не привертати зайвої уваги, кажу собі: “Та не дрижи ти, Натко, і перестань сіпатися. Це ж не кінець світу, а просто вітер у кронах загудів. Не бійся. Тут ведмеді не водяться і навіть їжак не заблудиться. Скільки того лісу. І то, це не справжній ліс, а всього лише купка покручених сосенок на узбіччі. Заспокойся і подихай". 

Вдих, ви-и-дих. Вдих… Ой, мамо, мене щось за шию схопило. Та йди ти, Натко, щоб я тебе слухалась. 

Я зриваюсь на галоп і мчу, аж п’яти з кросівок вилітають. Розносилися, наче вареники. Ще п’ять метрів, ще десять, і тут я провалююсь у яму. Бух! По голові щось голосно гепнуло, а далі - темрява і зірочки, зірочки…

***************************************

Прокинулась я, і де б ви думали? У ямі. А що, якось інакше могло бути? Нічогісінько не видно, але фонить так, що я зараз учадію. Точно, десь поряд ведмідь здох. Одразу згадала пригоду на таємній базі, коли Артем з Денисом розказували, як у яму впали, коли для мене цапиний череп добували. 

У кишені спортивок щось завовтузилось і пропекло ляшку. Ну добре, добре, не ляшку, а стегно. Ну ви теж, як наша Крися Копитівна, не даєте речі своїми іменами назвати. Нехай я тільки з пастки виберуся, то більше ніколи до кривого лісу не сунусь. Та йоркширський тер’єр, як полюбляє казати наш тато, коли Аліска заважає йому футбол по телеку дивитися, хоч зі штаней вистрибуй, так боляче вкусило. Треба вивернути кишеню і викинути те, що гризеться. Невже то гадюка? Прикинулася дохлою, а насправді жива-живісінька. От я шерепа, і як не додивилася? Голосно скрикую від жаху і відстрибую з насидженого місця. 

— Чого сіпаєшся, Натко? Ледве мене не задавила. 

У темряві зблискують манюсінькі очиці і уважно починають за мною стежити: 

— Сиди рівно, бо біди наробиш.