Розділ 4 Дільничий

Розділ 4

Дільничий

Я проспала майже до вечора і не чула, як з роботи повернулася мати і почала поратися по господарству. Власне, мене розбудив її невдоволено-високий голос за вікном: 

— Хто це усю воду у балії вихлюпав і куди це наш Джульбарс подівся? 

У відповідь занив противний Аліскин пищик: 

— Це все Натка винна. Мамо, зроби їй щось, вона мене ображає, навіть відлупцювати хотіла, та я втихомирила. 

От ябіда-корябіда, знову скаржиться. 

— А до чого тут балія? – знову чую резонне запитання мами. — Он, Квітка з пасовища повертається, а пити нічого. 

— Му-у-у! — протяжно піддакнула Квітка. 

Мда, подумалось мені, на одну ображену мною істоту побільшало. Треба десь терміново убиті джинси заховати, щоб не одразу за всі гріхи віддуватись. Куди ж це шмаття подіти? Кину під ліжко, пізніше розберусь. 

Я приховую речовий доказ мого нещодавнього злочну подалі від очей матусиної інквізиції і натомість застрибую у спортивні штані. Вони трохи витерті на попці та на колінах розтягнуті, але це мене зовсім не тривожить. Залажу рукою у кишеню у пошуках злежаної цукерки і натикаюсь на овальний предмет. Витягаю. Здуріти можна, це ж той злощасний камінець, який я у джинсах лишила. Не встигаю, як слід, подивуватися, як знадвору долітає голосний чоловічий бас: 

— Галино Митрофанівно, до вас у школу чи додому сьогодні забігали Артем Чуб та Денис Козюлькін? 

Підстрибую до вікна, ширше розчиняю кватирку і притуляю цікавого варвариного носа до шибки. Так і є. Це наш дільничий, Ігор Олегович власною персоною. Його силует ні з чиїм у селі не переплутаєш, бо він вилитий дядя Стьопа із мультика про міліціонера. Такий же довготелесий, і з руками, наче у орангутана. 

— Ні, не забігали. А що сталося, Ігоре? – підходить до хвіртки мати, на деякий час забуваючи про мене та про мої вибрики. 

— Кажуть, хлопці до лісу пішли і досі не повернулися. Уже сутеніє, батьки хвилюються. Алісо, може ти щось знаєш? 

Пхе, думаю я, ну не чудні ці дорослі? Як загубилися, так і знайдуться, не малишня. Пригадую, коли я у чотири роки я у місті Південному загубилася, отоді треба було по-справжньому хвилюватися. Мене тоді до мами поліцейський привів, а по рупору об’явили, що дівчинка знайшлася. Пф-ф! Якби я тільки захотіла тоді, то ще б тиждень не знаходилася. Артем з Денисом десь на лісовій галяві картоплю на вуглинах смажать, а тут через це дядя Стьопа мамі мозок підсмажує. Ой. Ідуть до хати. Що там вже Аліска дільничому набазікала? У неї язик, як помело, ніколи не зупиняється. 

— Натко, ходи сюди! — чую від порога. Пощастило ж мені з мамою-вчителькою. Усі мами, як мами, а моя - поліцянт у спідниці. Їй тільки у гестапо працювати, так та війна давно скінчилася. 

— Натко, ти мене чуєш? Ігор Олегович має поставити тобі кілька запитань.

Плентаюсь через гостьову кімнату до кухні, на ходу прилизуючи волосяного їжака, що зручно примостився на голові. Терпіти не можу офіціози. Невже не можна просто сказати, що…

— Вітаю вас, Ігоре Олеговичу. — завчено-виховано вітаюсь я, а сама з цікавістю роздивляюся кобуру у дільничого на поясі. Зуб даю, що там зараз пістолета немає. Напевно, тормозок для перекусу. Ну, там, варена картопля, хліб і огірок. О, згадала. Треба з бутилька солоного огірка дістати та один прикол із сусідським котярою утнути. Кажуть, що коти огірків жахаються, ось і перевіримо. Ви не думайте, котів я люблю, але приколи – ще дужче. 

— Натко, -- звертається до мене дядько Ігор, а сам у цей час косує через коридор на кухню, де вже нас чекає накритий до вечері, стіл. Там у тарілках парують макарони по-флотськи і розповсюджують аромат свіжо-підсмаженого свинячого фаршу з цибулею. 

— Аліса щойно повідомила, що ти можеш бути причетною до зникнення Артема і Дениса. Що ти на це скажеш? 

— Нічого не скажу, — стинаю плечима. — я їх нікуди не посилала. 

Бовкаю перше, що спадає на думку і заразом ковтаю слинку у передчутті смачної вечері. Обід я пропустила, коли на таємній базі пересиджувала, отож зараз мій шлунок голосно рапортує, що голодний, як вовк. 

— Отже, ти нічого не знаєш. — дядько Ігор нависає наді мною, наче удав над кроликом. — А ось твоя сестра стверджує інше, чи не так, Алісо? 

— Так, дядечко Ігоре, то все Натка винна. — заводить заїзджену платівку сеструха. 

Ось почекай, нехай тільки дорослі на вулицю вийдуть, я тобі грамофон підправлю, думаю я, а в цей час Аліска топить мене все глибше і глибше: 

— Це ти хлопців за цапиним черепом послала, сама ж мені учора хвалилася. Казала, що об заклад побилися, а тепер відбріхуєшся? 

От, тупорила Аліска. Мало того, що перед мамою мене винною виставила, так ще й зникнення Артема з Денисом на мене повісити хоче. Усіх собак, коротше. До речі, де зараз наш Джульбарс? По очах бачу, що ця змія сама його цеп з кільця зняла і відпустила, щоб мені насолити. Нічого у тебе не вийде, йолопесо, думаю я, а потім набираю повні очі сліз і заводжу канючну шарманку:

— Дядечку дільничий, не забирайте мене до відділку, я неви-и-нна! — тру очі руками, щоб ще більше почервоніли, а сама крізь кулаки за реакцією на мою виставу стежу.

Мати терпіти не може, коли я ненатурально скиглю, тому її  конче необхідно зараз же припинити цей фарс: 

— І справді, Ігоре, до чого тут моя Натка? Ну граються діти, що тут страшного? Алісо, ану, марш руки мити, а ти, Натко, ще й лице вмий. Де це тебе носило, уся у павутинні.  

Я полегшено видихаю і вибігаю на вулицю до крану. Хух, здається, пронесло.

 Запитуєте, чому я дільничому не розповіла, що вдень бачила Артема з Денисом на таємній базі? Так я ж не камікадзе признаватися, бо одна правда потягне за собою іншу. Уявляєте, що буде, якщо всі дізнаються, що я по законсервованим будинкам шастаю? Ще припишуть, що це я хлопців у погрібі зачинила. Стоп. А якщо і справді бандюки постарались? 

Забула вам сказати, що тут за кілометр від нашого села інше є, з підходящою для такого діла назвою – Темнівка, а у ньому зеківська колонія №100. Ого, як цікаво стало, правда ж? Я сама спочатку боялася, доки тато мені не пояснив, що то колонія суворого режиму, і там посилена охорона, навіть миша не вислизне. Я собі тоді подумала: миша, може, і ні, а доморощений граф Монте Понті може. Якщо там засуджені дядьки деталі на трактор Т-150 виготовляють, то що їм коштує якусь зброю і ключі виготовити, чи лопати, щоб лаз підземний викопати? І не кажіть, фантазія у мене іноді так бурлить, що самій лячно стає. Крисю Копитівну це особливо бісить, тому і клеймить весь час. А що поганого у розвиненій фантазії? Ну посудіть самі: про дурну людину кажуть “ні розуму, ні фантазії”, а про розумну "око бачить далеко, а розум ще дальше". То що, хто з нас має рацію, я, чи Крися Копитівна? Отож бо й воно.