Розділ 3 Зомбики

Розділ 3

Зомбики

Дивлюсь, наче я на таємній базі, а наче ні. Ліжко те саме, тільки павуки якісь дивні. Плетуть тонкі сіті і уважно на мене позирають, блимаючи очицями. Натякають на щось? Найбільший павук простягає волохату лапу і вказує на центр кімнати. Я слідкую за жестом і помічаю, як стіл нетерпляче тупцяє на місці чотирма ніжками, а тоді завмирає у статиці. З коридору вчувується скрип, наче там хтось ходить. Кроки підкрадаються ближче і завмирають за порогом. Я вдивляюсь, але нікого не бачу. Може, то тітка повернулася, а я проґавила. Зараз мене викриє, потім скандалу не омину. Вижене з тріском, ще й поліцію викличе. Мати як взнає, перепаде мені на горіхи. Загалом я не з лякливого десятку, та той, хто там шкребеться, про це не знає. 

— Хто там? — голосно і трохи з надривом запитую я. 

У відповідь половиці скриплять ще дужче і на горищі важко бухкає, наче там динозавра завалили. Кляті коти. Коли я була зовсім малою, мене з розуму зводила таємнича вовтузня на горищі нашої хати. По пів ночі не могла склепити повіки, а коли ще й місяць у вікно зазирав, то взагалі такий страх нападав, що хоч під ліжком спи. А ще я із завмиранням серця прислухалась до темних історій біля багаття, коли старші хлопці у присмерку розказували: «На чорній, чорній вулиці, у чорному, чорному домі, у чорній, чорній кімнаті літає чорна, чорна рука…» Хвать! Хтось позаду з силою смикає мене за обрізане волосся. І це уже реальність. Я підстрибую на ліжку і примушую себе не зарепетувати. Повертаю голову: 

— А хай тобі грець, Артеме, хіба ж можна так підкрадатися? 

З полегшенням видихаю і сон остаточно тікає від мене, щоб дати місце здоровому глузду. — Звідки ти дізнався, що я тут? Нібито нікого не попереджала. 

— А я екстрасенс. — загадково відповідає Артем і переможно дістає з-за спини цапиний череп. — Доставку замовляли? Прийміть та розпишіться. 

Я дивлюсь поперемінно то на череп цапа, то на череп Артема. Один в один, а де ж скальп? Хух, ну і приверзеться ж таке. Струшую головою і пирскаю від сміху: 

— Ти що, Арті, живого цапа оббіловував, тому так довго? 

Артем потирає руки від задоволення і примружується. Ой, не подобаються мені його карі очі, у нього ж нібито сіро-блакитні були. Наче з потойбіччя вискочив.

 — Думаєш, довго? Це було нелегко. Ми з Деном усі навколишні калабані обнишпорили, мало у лісі не заблудилися, доки один чувак нам місце не вказав. Уявляєш, він на чорному джипі їздить, а потім ми у яму впали.

— Еге ж, а я королева Англії. — криво посміхаюсь і продовжую роздивлятися Артема. Пояснює плутано, проте, наче не бреше, тому що брудний, як чорт. Батник і штані, наче з грязі зліплені, зате мармиза у нього загадковіша, ніж форт Буаяр і англійський Стоун Хендж разом узяті. Та часу дослуховувати уже не маю, бо переключаюсь на подарунок. Ого, у ньому десь з пів кіло, не менше, а у черепі Артема і того менше, зате добряча шишака на лобі, тим і відрізняються. 

— Ну і тхне від тебе, чугайстре. Шишку на лобі тобі хто наварив, гоблін на джипі, чи з каменем Стоун Хенджа не розминувся? 

Вибачте, але не можу, якщо не познущаюсь з друга. Не думайте, що я така злюка, просто іноді гарний словесний пендель творить дружбу краще, ніж сотня зміїних шкірок. Я  притуляю череп до обличчя, нахиляю голову до Артема і промовляю: 

— У-у-у! Заколю тебе рогами! Страшно? 

— Я тобі що, маля у колисці? — обурюється хлопець. — Знайшла чим лякати. Не страшніше, ніж на верхівку сосни видертися, щоб місцину роздивитися. Гілка не витримала і скинула мене на землю, ось так я у нокдауні і опинився. 

— Зараз розридаюсь від співчуття! — гигичу я. — Нічого, до весілля заживе. — потім із довірливим виглядом наближаюсь ще ближче до вуха друга і серйозно запитую: 

— Наречена хоч знає?

 — Та іди ти, Натко! — відпихає мене рукою Артем, а рука така синюшна і холодна, наче у зомбі. Мене обдає могильним холодом, я сіпаюсь, і череп вислизає з моїх рук, щоб гепнутися на підлогу. Я вам казала, що мене на слабо не візьмеш? Замість того, щоб взяти ноги в руки і чкурнути звідси, я заскакую на спину Артему і голосно командую: 

— Вйо, конику, на нас чекають великі битви! 

Артем спочатку заклякає на місці, а тоді оживає, вмикається у гру і з бравим іржанням носиться по колу, поки не наштовхується на неочікувану перешкоду. Ми падаємо. Упс, тепер вже і у мене шишка вискакує. Ну рожкін-макарошкін, як любить говорити наш тато, коли не хоче при нас з Аліскою лаятися, а обережніше не можна було? Я приходжу до тями і помічаю Денисову пику. Вона така ж підозріла, як і в Артема. Поки що не доберу, що не так, але вже іду у масовану атаку: 

— Денисе, твою наліво, це ти на горищі нещодавно жахастиків наганяв? Думав, що я злякаюсь і в штанці напудю з переляку? Не на ту натрапив, я стріляна пташка, на туфту не ведуся. 

— Ой, не скажи, Натаніелю Бампо, — скалить жовті ікла Денис, — чому ж у тебе джинси мокрі? Дивись, Артюхо, там і діри є. Тебе що, подруго, собаки рвали? 

Я швидко мізкую, що б його збрехати, щоб це було правдоподібно. Це складно, бо брехати я геть не вмію, недаремно мене на честь славетного Наті прозвали. 

— Та… то Джульбарс постарався. Треба пса до ветеринара зводити, нехай від сказу провакцинує, ви як думаєте, зомбики? 

— Чому це ми зомбики? — ображається Денис. Та довго дути губи він не вміє, він же - не Аліска, отож майже відразу відбиває удар: — Зводи, зайвим не буде. Тільки з теми не з’їзжджай, зізнавайся, чому в русалки подалася? Наразі купальний сезон ще не відкрито, бо кашка не цвіла. 

— Ти що, Денисе, з місяця звалився? — я підвожу брови і переможно додаю: — Акація вже тиждень, як розквітла, так що усе логічно, друже. Тільки моє плавання з Рудкою не пов’язано. Це я у балію у дворі впала, коли від Джульбарса втікала. 

— Буває. — несподівано підтримує мене Артем. — Дене, відчепись від Натки, краще розкажи, як там, на горищі, щось цікаве є?