Пролог

— Марно витрачати свій час на єдиний шлях, особливо тоді, коли він не має серця. Особливо, коли він не має серця. Це не я сказав, а Верховний Предок. — глибокодумно зауважує темрява. 

Повторює двічі, наче для обдарованих, подумала я. Тут, у ямі, випадково, не Крися Копитівна сидить, а то я вже починаю підозрювати. Голос чудний, з ефектом відлуння, наче з порожнечі промовляє. А, може, це гіпноз такий? Мене мати попереджала, що незнайомців слід остерігатися, а то забалакають вуха і викрадуть, щоб потім комусь продати, або примусять милостиню просити. 

— Натко, не бійся мене, я вже казав, що не заподію тобі шкоди. Навпаки, хочу допомогти. Проте, є одна умова. Ти маєш оживити Серце. 

— Та яке серце, рожкін-матрьошкін, воно у мене і так живе. Ось, мало із грудей не вистрибує. Хочеш, послухай, як воно б’ється, а не віриш, то провалитись мені на цьому місці, якщо брешу. 

— Ти не слухаєш мене, дівчинко. Так завжди буває, коли гніваєшся. — очиці розсіюють смарагдове світло і на мить мені стає лоскотно. — Заспокойся, а хочеш, рожкіну матрьошку покажи. Цікаво, яка ця істота на вигляд. 

— Ги-ги-ги. — я вже не можу стримуватися і регочу на всю яму. — Насправді у мене немає ніякої матрьошки, хіба що на горищі ванька-встанька у ящику для іграшок валяється, і то, покусаний Джульбарсом. Рожкіна матрьошка – це не істота, а фігура мови така, щоб не лаятися, коли не можна. 

— Справді? А по-моєму, Натко, ти практикуєшся у “техніці дурня”, - обережно зауважує голос, — тобто, перейменовуєш страхи. Ти відчуваєш, що маєш зустрітися з пітьмою і ніччю всередині себе, а ще маєш піти туди, де живуть страхіття, тому і використовуєш кодові слова. Будь пильна, бо можеш стикнутися з монстрами раніше, ніж очікуєш. 

— А, може, я вже зустрілася? — мимрю під ніс. — Ось ти, наприклад? Що ти таке і чого тобі від мене треба? Я звичайна дитина, отож ні про які коди знати не знаю. Хоча стій. Ми з подругою іноді бавимося у пін-код, коли особисті послання від сторонніх очей шифруємо. Це щоб ніхто з дорослих не прочитав. Так скажеш, що ти таке, чи далі будемо у відгадайку грати?

— Оживи магічне Серце, тоді і дізнаєшся, хто я. — вкотре вмовляє невидимий сусід. Наполегливості йому не позичати, та і я можу бути впертішою за віслюка, коли порушують мої особисті кордони: 

— Все, мені набридло. — тупаю ногою я. — Або ти зізнаєшся, хто ти, або я затуляю вуха, і нічого не чую. 

Думаєте, не зможу? Дивіться, як це робиться. Легко. Я затискаю вуха вказівними пальцями і голосно наспівую перше, що у прийшло у голову:

А-ля-ля, тополя. 

На городі цибуля. 

А в цибулі капустянка, 

кривить ніжку, як поганка. 

А в поганки шапка з раком, 

а у мене дуля з маком. 

Відчепись, відвали, 

і до мене не ходи. 

Бо примчиться дядя Стьопа

і натріскає по попі. 

Будеш плакать, будеш вить, 

по городах не бродить… 

Тут я затинаюсь, бо в пітьмі ями біля моїх ніг щось зблискує. Діамант? Ого, який яскравий. Оце так пощастило. Я швиденько підстрибую і хапаю принаду. Потім підношу до очей і починаю роздивлятися узори. 

У ямі мовчанка, а це значить, що незнайомець зник. Нарешті можу розслабити м’язи, які я напружила на випадок, якщо доведеться відбиватися. 

Здається, це той самий артефакт, який мені Саманта надіслала. Принаймні, схожий. Тільки узори додалися, яких раніше не було. Трохи нелогічно. Кнопин камінь був чорний з золотаво-зеленими прожилками, а цей міниться всіма барвами веселки. Я хмикаю, бо він точнісінько такий, яким буває свіжий бланш на оці  у Дениса.

В цей час з каменем коїться щось дивне і він вростає у долоню, наче супер-клеєм намащений. Ой, пальці можуть злипнуться. Як тоді, коли я шкіряний футбольний м’яч підклеювала. Аліска потім довго сміялася з мене та дражнила качкою. Сама вона качка криволапа. 

Я сестрі добряче помстилася, коли у баночку з-під шампуні клею налила. Мати потім до вечора сестрині патли розчісувала, це щоб хвоста не обрізати, а я у той час із задоволенням спостерігала, як штучна кульбаба сльози розбризкує. “Баночку для сліз подати?” — нарочито співчутливим тоном пропонувала я, і ледве не відхватила потиличника від мами. У той момент моя матуся геть забула про педагога Макаренка і про те, як він настійливо радив віддавати серце дітям. 

Стоп. Серце. У мене в руках палахкотить справжнє серце.  Так що, не права була Крися Копитівна, коли запевняла, що серце має битися у грудях? Страхіття яке. 

Полапала груди, – моє на місці, тоді це чиє?