Епілог

Минуло три повні місяці з тієї ночі, коли підземелля старого замку здригнулися від срібного сяйва. Весна в джунглях цього року була особливою — квіти розпускалися швидше, а повітря здавалося настільки чистим, що його можна було пити, наче джерельну воду.

​Еліза стояла на високому балконі вежі, де колись була її «золота клітка». Тепер тут не було решіток, а двері ніхто не замикав. На її голові тонкими срібними нитками виблискував обруч Корони Пралісу — він став частиною її суті, так само як і сріблясті смуги на руках, що м’яко пульсували в такт диханню лісу.

​Вона дивилася вниз, на долину. Там відбувалося те, що ще пів року тому здавалося неможливим. Люди з її рідного селища більше не ховалися за високими парканами. Вони розширили свої поля глибоко в джунглі, бо тепер знали: звірі-перевертні не вороги, а захисники.

​Сьогодні був особливий день — Свято Срібної Гілки.

​— Ти знову замислилася, — почувся низький, оксамитовий голос за її спиною.

​Рейхан підійшов тихо, як і належить справжньому тигру. Він обійняв її за плечі, і Еліза відчула знайоме тепло, яке тепер завжди заспокоювало її серце. На ньому був розкішний кафтан, але очі все ще світилися тим самим диким золотом, яке вона колись так боялася.

​— Я просто згадую ту ніч у лісі, — посміхнулася вона, накриваючи його долоню своєю. — Коли ти сказав, що я забрела занадто далеко.

​— Ти забрела саме туди, де на тебе чекало твоє призначення, — Рейхан поцілував її у скроню. — Подивися, Елізо. Навіть Пташиний Народ спустився з гір.

​І справді, над замком кружляли крилаті воїни Айри, розкидаючи біле пір’я, яке повільно падало на святкову площу. Шані, сестра Рейхана, яка раніше так зневажала «людське дівчисько», тепер стояла внизу і вчила сільських дітлахів розпізнавати сліди тварин. Вона змінила свою лють на мудрість наставниці.

​Бахтіяра більше не було в замку. Його вигнали в найвіддаленіші печери без права повернення, позбавивши магії. Кажуть, він досі шепоче свої закляття камінню, але ліс більше не слухає зрадників.

​— Люди питають, чи залишишся ти в замку назавжди, — тихо промовив Рейхан, заглядаючи їй в очі. — Твоя тітка Марта чекає на тебе внизу. Вона приготувала твій улюблений пиріг із лісовими ягодами.

​Еліза подивилася на свої срібні руки, потім на безкраї джунглі, де кожне дерево тепер було їй рідним, і нарешті на чоловіка, який став її долею.

​— Мій дім тепер тут, Рейхане. Але мій дім і там, у селищі. Тепер це один світ. І ми будемо його берегти.

​Увечері, коли велике помаранчеве сонце почало ховатися за горизонт, Еліза і Рейхан вийшли до народу. Тисячі голосів — людських, пташиних і тигрячих — злилися в один могутній хорал. Це була пісня єдності.

​Еліза підняла руку, і Корона на її голові випустила м’який срібний промінь, який з’єднав небо і землю. У цей момент кожен мешканець лісу відчув захист і спокій. Проста дівчина, яка колись боялася тіні в кущах, стала Срібною Королевою, що принесла мир туди, де століттями панував страх.

​Книга її життя перегорнула останню сторінку страху, щоб почати нову главу — главу кохання, сили та нескінченного літа в серці Смарагдового Туману.

​КІНЕЦЬ