Розділ 8

Королева Айра привела Елізу на край «Уступу Відчаю» — вузької кам'яної плити, що висіла над хмарами. Рейхан стояв поруч, його пальці до болю стискали руків'я меча. Він хотів зупинити її, підхопити й забрати подалі від цієї небезпеки, але знав: без допомоги птахів їм не прорватися крізь оточення Пантер.

​— Твоя магія — це нитки, Елізо, — промовила Айра, вказуючи на бурхливі потоки повітря. — Люди бачать порожнечу, а ми бачимо вітер як річку. Сплети свої срібні нитки з потоками вітру, і вони стануть твоїми крилами.

​Еліза зробила крок до краю. Прірва затягувала, кликала вниз. Вона глибоко вдихнула і... стрибнула.

​Рейхан мимоволі кинувся вперед, але варта Айри зупинила його. Еліза падала каменем, відчуваючи, як свистить вітер у вухах. Секунда, дві, три...

​— Слухай серце лісу! — прошепотіла вона сама собі.

​Раптом срібні смуги на її руках спалахнули так яскраво, що засліпили птахів у небі. Еліза різко викинула руки в сторони. Сріблясті нитки вирвалися з її зап'ясть, чіпляючись за самі потоки повітря, наче невидимі вітрила. Падіння сповільнилося. Вона не просто падала — вона почала ковзати.

​— Вона робить це! — вигукнув хтось із крилатих воїнів.

​Еліза відчула, як вітер підіймає її вгору. Це було неймовірне відчуття волі. Вона керувала нитками, наче струнами арфи, повертаючи вправо й вліво. Вона пролетіла крізь хмару, розбиваючи її срібним сяйвом, і плавно опустилася на інший край скелі, прямо перед здивованою королевою.

​— Ти довела свою силу, — Айра схилила голову в знак поваги. — Вітер визнав тебе своєю. Тепер ми виконаємо свою частину угоди.

​Королева дала сигнал, і десятки пташиних воїнів піднялися в небо. Вони підхопили Рейхана та Елізу, але не лапами, а за допомогою спеціальних шкіряних ременів.

​Політ до замку був швидким і безшумним. Під ними проносилися темні джунглі, де вогні Пантер мерехтіли, наче очі хижаків. Але зверху вони були невидимі. Птахи висадили їх прямо на найвищу вежу замку, оминувши всі засідки.

​— Ми будемо чекати на твій сигнал, Срібна Леді, — прошепотіла Айра, перш ніж зникнути в хмарах. — Коли ти випустиш срібний спалах у небо, ми вдаримо зверху.

​Рейхан і Еліза опинилися в порожньому коридорі вежі. Але тиша була оманливою. Від стін віяло холодом і запахом гнилої трави — Бахтіяр уже був усередині. Він почав розкопки в підземеллях.

​— Він шукає Корону, — прошепотів Рейхан, оголюючи клинок. — Якщо він торкнеться її раніше за нас, замок стане нашою спільною могилою.

​Еліза відчула, як срібні смуги на її руках вібрують. Вона чула кроки внизу. Ворог був близько.

Спуск у підземелля нагадував занурення в горло велетенського кам’яного змія. Стіни тут були вкриті вологим мохом, а повітря пахло давниною та магією, яка спала тисячі років. Рейхан ішов попереду, його золоті очі світилися в темряві, а кожен крок був беззвучним.