Розділ 1

​Ранок у селищі почався не з півнів, а з мертвої тиші. Еліза розплющила очі й відчула, як холодний липкий страх огортає її серце. Навіть крізь зачинені віконниці вона не чула звичного гомону ринку чи дитячого сміху. Було чути лише одне: важке, ритмічне дихання звіра за стіною її хатини.

​Вона підвелася, намагаючись не скрипнути дошками підлоги. Нічна зустріч у лісі здавалася жахливим сном, поки вона не побачила на своєму підвіконні квітку — дику чорну орхідею, що росте лише в самому серці володінь Тигрів. Квітка була ще вологою від роси, а поруч на дереві залишився глибокий слід від пазурів.

​— Елізо, не виходь! — прошепотіла її тітка Марта, забігаючи до кімнати. Її руки тремтіли. — Вони прийшли. Весь клан. Вони оточили село.

​Еліза підійшла до вікна і обережно відчинила щілину. Те, що вона побачила, змусило її заціпеніти. На центральній площі, там, де зазвичай торгували зерном, стояли вони. Десять велетенських тигрів, кожен розміром із невеликого коня. Їхня шерсть виблискувала на сонці, а м’язи перекочувалися під шкірою з кожним рухом. Люди притискалися до стін своїх будинків, боячись навіть дихнути.

​Посеред площі стояв чоловік. Той самий, з нічного лісу. Рейхан. На ньому був лише шкіряний жилет і грубі штани, але він виглядав величніше за будь-якого короля. Його золоті очі сканували кожен будинок, поки не зупинилися на вікні Елізи.

​— Я прийшов за своєю часткою, — його голос прокотився селищем, наче грім перед бурею. — Ви знаєте закон. Ви не зібрали достатньо золота для відкупу. Тепер ви платитимете життями... або однією душею.

​Старійшина селища, сивий дідусь, упав на коліна.

— О великий вожаку, змилуйся! Посуха знищила врожай... Ми віддамо все, що маємо!

​— Мені не потрібне ваше зерно, — Рейхан зробив крок вперед, і тигри за його спиною одночасно рикнули, змушуючи землю здригнутися. — Я обрав ту, що забрела в мої володіння. Виведіть її.

​Еліза зрозуміла, що ховатися немає сенсу. Якщо вона не вийде, вони спалять село. Вона подивилася на тітку, яка плакала в кутку, глибоко вдихнула і, розштовхнувши двері, вийшла на ганок.

​Сотні очей — людських і звірячих — звернулися до неї. Вона здавалася такою маленькою і тендітною на фоні цих могутніх хижаків. Її проста сукня з грубого полотна тріпотіла на вітрі, але підборіддя було високо підняте.

​— Я тут, — чітко промовила вона.

​Рейхан усміхнувся. Це не була добра посмішка — це був оскал мисливця, який нарешті впіймав здобич. Він повільно підійшов до її ганку. Кожен його крок був сповнений хижої грації. Зупинившись перед нею, він простягнув руку.

​— Ти смілива, Елізо. Або дуже дурна. Але мені подобається і те, і інше.

​Він підхопив її на руки так легко, ніби вона нічого не важила. Еліза зойкнула, інстинктивно вхопившись за його плечі. Його шкіра була гарячою, а від нього пахло хвойним лісом і небезпекою.

​— Назад! — скомандував він своїм воїнам.

​Тигри розвернулися, і почалося дике видовище. Вони не йшли дорогою — вони стрибали через паркани, зникаючи в джунглях зі швидкістю блискавки. Рейхан не обертався. Він ніс її вглиб лісу, туди, де дерева ставали такими високими, що закривали небо.

​Через кілька годин подорожі ліс розступився, відкриваючи вид на замок, витесаний прямо в скелі Палаючого Піку. Це було похмуре і величне місце, оточене водоспадами. Коли вони увійшли в головну залу, Еліза побачила сотні інших перевертнів. Жінки в яскравих сукнях із тигрячими атрибутами, діти, що гарчали під час гри, і воїни, які схиляли голови перед своїм вожаком.

​Рейхан привів її до найвищої вежі й опустив на м’яке ліжко, вкрите хутром.

​— Це твоя нова кімната, — сказав він, підходячи до вікна, з якого відкривався краєвид на весь ліс. — Ти можеш ходити замком, але ніколи не намагайся покинути його межі. Мої вартові не такі терплячі, як я.

​— Чому я? — запитала Ельза, її голос тремтів, але очі палали викликом. — У тебе є сотні жінок твого роду. Чому ти забрав просту людину?

​Рейхан обернувся. У напівтемряві його зіниці стали вертикальними, як у кота.

​— Бо моєму роду потрібна нова кров. І бо ти — єдина, хто не відвів очей, коли я дивився на тебе в подобі звіра. Ти думаєш, що ти проста? — він підійшов впритул, обхопивши її обличчя долонею. — Ми побачимо, що приховано під цією людською шкірою, коли джунглі почнуть співати для тебе.

​Він вийшов, зачинивши важкі дубові двері. Еліза підбігла до вікна. Висота була запаморочливою. Вона була в золотій клітці, і ключі від неї тримав хижак, який, здається, збирався не просто володіти її тілом, а підкорити саму її душу.

Перша вечеря в замку виявилася зовсім не такою, як уявляла Еліза. Замість сирого м'яса та диких криків, вона побачила величезну залу, освітлену сотнями смолоскипів, де панувала дивна, майже королівська дисципліна.