Минуло кілька місяців. Ліс навколо містечка перестав бути місцем жаху. Тепер люди називали його «Живим лісом», бо туман там більше не душив подорожніх, а навпаки — вказував дорогу тим, хто йшов із добрими намірами.
Ельза сиділа на підвіконні своєї кімнати, розфарбовуючи новий ескіз. Вона малювала велетенського змія, чия луска виблискувала в променях сонця. Тепер вона бачила магію скрізь: у тремтінні листя, у відблисках води, у золотавих іскрах, що іноді спалахували в повітрі.
— Ти знову малюєш мене таким похмурим? — почувся тихий голос із тіні кімнати.
Нагаш відштовхнувся від стіни і підійшов ближче. На ньому була проста лляна сорочка, але його очі — ті самі вертикальні золоті зіниці — видавали його справжню природу. Він навчився жити серед людей, хоча досі з підозрою ставився до галасливих ринків.
— Я малюю тебе величним, — усміхнулася Ельза, відкладаючи пензель. — Щоб люди знали: ти не просто легенда. Ти — частина цього світу.
Нагаш сів поруч і обережно взяв її за руку. Його пальці більше не були крижаними; від них виходило приємне, живе тепло.
— Відьма зникла, але порожнеча все ще десь блукає, — серйозно промовив він. — Аззар надіслав звістку. Він каже, що на півночі з'явилися дивні тіні.
Ельза подивилася на кинджал із зміїного ікла, що лежав на столі. Вона знала: спокій не буде вічним. Але тепер вона не боялася.
— Нехай приходять, — впевнено сказала вона. — У них є магія, але у нас є дещо сильніше. Ми знаємо, як бачити серцем.
Нагаш нахилився і притулився своїм чолом до її чола. У цей момент у кімнаті розлилося ніжне смарагдове світло. Це не була магія закляття, це була магія їхнього зв'язку — дівчини, яка не мала сили, але мала сміливість, і змія, який мав силу, але знайшов душу.
— Знаєш, — прошепотів Нагаш, — я колись думав, що золото — це єдине, що варто охороняти. Я помилявся. Найдорожчий скарб — це той, хто змушує тебе відчувати себе живим.
Вони разом подивилися у вікно, де над лісом здіймався перший місяць. Десь там, у глибині хащ, прокинувся Смарагдовий Туман, оберігаючи їхній спільний дім.